Після засідання Величко наздогнав Гордієнка на сходах суду. Вітер ганяв площею пил і сухе листя. Генерал простягнув руку.
— Ну що, полковнику, можна вважати справу закритою?
Отець Кирило потис йому руку.
— Справу — так. Битву — ні. На їхні місця завжди можуть прийти інші. Важливо, щоб вони пам’ятали цей день. Сила не в погонах, не в рідні й не в грошах. Сила в правді, якщо її не боятися вимовити вголос.
Він повернувся до парафії. Життя знову потекло своєю течією: ранкові служби, хрещення, сповіді, похорони, ремонт огорожі, розмови з людьми під старою липою. Після судів, камер і чужих голосів особливо цінними стали прості речі — запах воску, скрип хвіртки, дитячий сміх біля церковної лавки, тиха просьба помолитися.
Отець Кирило не шукав вдячності, але бачив, як люди затримуються біля воріт довше, ніж раніше. Ніби сама можливість говорити без страху стала для них новим повітрям. Хтось приносив яблука, хтось допомагав лагодити паркан, хтось просто мовчки кивав, проходячи повз. Ці жести були негучними, зате справжніми. І дорога до храму теж змінилася: службові машини тепер зупинялися підкреслено ввічливо, а молоді інспектори, помітивши старий позашляховик священника, випростовувалися так, ніби поруч проходив начальник…
