— Не треба, тату, — Павло говорив крізь зуби.
У тиші було чути, як у передпокої задзижчав домофон. Олена Вікторівна пішла відчиняти. За хвилину до вітальні зайшов Андрій Мороз. У руках у нього була шкіряна папка, обличчя спокійне, але втомлене сильніше, ніж раніше.
Він кивнув Марії, потім Павлові.
— Добрий вечір.
— Починаймо, — сказала Олена Вікторівна. — Сподіваюся, ви знайшли достатньо.
Мороз не сів одразу. Він поклав папку на стіл, розкрив її, але не дістав документи.
— Перш ніж я почну, хочу уточнити: ви просили мене встановити походження Марії Коваленко й обставини її потрапляння до дитячого закладу. Правильно?
— Правильно.
— Ви також просили знайти відомості, які можуть вплинути на репутацію вашої сім’ї.
— Не треба так формулювати, — скривилася Олена Вікторівна. — Я просила правду.
— Правда буває різною, — сказав Мороз.
Марія помітила, як Віктор Андрійович раптом зблід. Він дивився не на детектива, а на папку.
Олена Вікторівна сіла в крісло.
— Кажіть уже.
Мороз дістав кілька аркушів.
— Частина архівів справді втрачена. Офіційно Марія потрапила до дитячого будинку після того, як її знайшли біля входу до лікарні. Але це неповна версія. Мені вдалося знайти колишню працівницю приймального відділення тієї лікарні. Вона зараз живе в доньки, пам’ять слабка, але деякі деталі вона пам’ятає. Тієї ночі дитину привезла не поліція і не швидка.
У Марії пересохло в роті.
— Хто? — спитав Павло.
Мороз подивився на Олену Вікторівну.
— Молода жінка.
Свекруха насупилася.
— І що? Таких історій тисячі.
— Жінка була в дорогому пальті. Дуже налякана. Вона не хотіла залишати дитину в приймальному відділенні, вимагала покликати конкретного лікаря. Але лікаря не виявилося. Тоді вона пішла, залишивши записку. Записка зникла зі справи.
— Зручно, — сказала Олена Вікторівна. — Усе зникло, всі померли, всі забули.
Мороз не відреагував.
— Не все. Вахтерка лікарні тоді звернула увагу на шпильку на ковдрі дитини. Блакитна емаль, зворотний бік з ініціалами. Вона запам’ятала, бо в її сестри була схожа робота з приватної ювелірної майстерні.
Марія міцніше стиснула сумку.
— Ця шпилька в мене, — сказала вона.
Олена Вікторівна різко повернулася.
— Значить, ти приховувала доказ?
— Це моя річ, — відповіла Марія.
Мороз кивнув.
— Я вже бачив схожий виріб в архівних фотографіях майстерні Литвина. Майстерня закрилася багато років тому, але його син зберіг старі журнали замовлень. За ініціалами вдалося знайти замовлення.
Олена Вікторівна подалася вперед. У її очах з’явився гострий блиск мисливця.
— І?
Мороз дістав фотографію, але поки тримав її лицьовим боком донизу.
— Шпильку замовив Олександр Литвин. Для доньки.
У Віктора Андрійовича сіпнулася рука. Склянка з водою на столі тихо дзенькнула.
Марія дивилася на детектива, майже не дихаючи.
— Для якої доньки?
— Для новонародженої. У журналі вказано ім’я матері — Анна.
Павло насупився.
— І що це означає?
