Марія дістала з сумки маленький пакетик. Павло ледь помітно напружився, але не зупинив її.
Наталія Сергіївна взяла пакетик. Її пальці, вузлуваті, з жовтими нігтями, здригнулися. Вона дивилася на шпильку надто довго.
— Не пам’ятаю, — сказала нарешті.
— Ви брешете.
У кімнаті стало дуже тихо. Годинник клацнув, ніби вдавився секундою.
— Дівчинко, — Наталія Сергіївна повільно поклала пакетик на стіл. — Не розмовляй зі мною таким тоном.
Марія відчула, як усередині неї щось ламається. Не гучно, не ефектно — просто втома відступила, поступившись місцем злості.
— Я більше не дівчинка. І ви не маєте права казати мені, що шукати. Я все життя жила з порожнім місцем замість минулого. Ви знали більше, ніж говорили. Чому?
Наталія Сергіївна стиснула губи.
— Бо іноді правда нікому не потрібна.
— Мені потрібна.
— А якщо вона тебе знищить?
— Мене вже намагалися знищити мовчанням.
Колишня завідувачка відвела погляд до вікна. Там за склом у палісаднику гойдалися голі гілки.
— Ідіть, — сказала вона. — Мені погано.
— Наталіє Сергіївно…
— Ідіть!
На сходах Марія зупинилася й схопилася за поручень. Її тіпало.
— Вона знає, — сказав Павло.
— Так.
— І Мороз теж це зрозуміє.
Марія стиснула пакетик зі шпилькою.
— Значить, треба зрозуміти раніше за нього.
Але Андрій Мороз виявився швидшим.
За тиждень Олена Вікторівна запросила їх «на сімейну розмову». Павло спершу відмовився, але мати надіслала повідомлення: «Детектив підготував попередній звіт. Краще тобі почути це не від сторонніх». Потім друге: «Приведи Марію. Нехай теж послухає».
Марія прочитала й відчула, як холодок пробіг між лопатками.
— Не підемо, — сказав Павло.
— Підемо.
— Навіщо?
Вона довго дивилася на екран телефону.
— Бо якщо ми не прийдемо, вона сама розкаже всім свою версію. Твоїм родичам, на роботі, кому завгодно. Я хочу почути.
Квартира Власенків зустріла їх тим самим запахом лимонної чистоти. У вітальні, де зазвичай ніхто не сидів, бо білий диван «для гостей», уже були Віктор Андрійович і Олена Вікторівна. На журнальному столику лежала синя папка.
Олена Вікторівна була в темно-зеленій сукні, з акуратно вкладеним волоссям. Вона виглядала як людина, що прийшла на важливу нараду, а не на руйнування чужого життя.
— Сідайте, — сказала вона.
— Де ваш детектив? — спитав Павло.
— Запізнюється на кілька хвилин.
Марія залишилася стояти.
— Я постою.
Свекруха ковзнула по ній поглядом.
— Як хочеш.
Віктор Андрійович підвівся.
— Може, чаю?
