— Не знаю. Може, тому що Ніна приймала тебе тоді.
Марія випросталася.
— Що значить — приймала?
У слухавці повисла пауза.
— Ну… була на зміні.
— Ви раніше цього не казали.
— А що тут казати? Стільки років минуло.
— Наталіє Сергіївно, ви щось знаєте?
— Маріє, не починай. Усі документи втрачені під час переїзду архіву, ти сама знаєш.
— Не всі. Моя особова справа була.
— Неповна.
— Чому?
Голос завідувачки став жорсткішим.
— Бо часи були такі. Бардак був. Дітей привозили, документи губилися, лікарі писали як попало. Не шукай того, чого немає. Живи своїм життям.
Вона поклала слухавку.
Марія ще довго тримала телефон біля вуха, слухаючи короткі гудки. Усередині підіймалося щось темне, в’язке. Не просто образа. Підозра.
Увечері вони з Павлом поїхали до Наталії Сергіївни додому. Адресу Марія пам’ятала з випускного: колишня завідувачка тоді запросила кількох дівчат на чай, щоб «показати, як живуть нормальні люди». Квартира була на першому поверсі старої п’ятиповерхівки. Двері відчинилися не відразу. Наталія Сергіївна стояла на порозі в домашньому халаті, з ланцюжком на шиї, очі звузилися.
— Я ж сказала все телефоном.
— Ні, — Марія намагалася говорити спокійно. — Ви сказали не все.
— Мені зле.
— Будь ласка. П’ять хвилин.
Наталія Сергіївна подивилася на Павла.
— А це хто?
— Мій чоловік.
— Значить, заміж вийшла. Добре.
Слово «добре» прозвучало так, ніби вона оцінювала не долю Марії, а правильно заповнену відомість.
Вона впустила їх у передпокій. У квартирі пахло ліками, пилом і смаженою цибулею. У кімнаті цокав настінний годинник.
— Я не розумію, навіщо ворушити минуле, — сказала Наталія Сергіївна, сідаючи в крісло. — Ти виросла, вивчилася, не спилася, не сіла. Треба радіти.
Марія сіла на край дивана.
— Хто мене привіз?
— Швидка. Або поліція. Не пам’ятаю.
— Ви сказали, тітка Ніна приймала.
— Можливо.
— У мене була шпилька. Вона сказала, що вона була при мені.
Наталія Сергіївна різко підвела очі.
— Яка шпилька?
