— Ні.
— І правильно. Нічого їм душу вивертати.
Але ввечері, коли Марія повернулася додому, вона довго сиділа за кухонним столом із тією самою шпилькою на долоні. Блакитна емаль місцями стерлася, метал потемнів. На зворотному боці під лупою можна було розгледіти крихітні літери: «А.Л.» або «А.П.» — Марія ніколи не була певна.
Павло прийшов пізно. Він працював у проєктній фірмі, де останні місяці затримувався майже щодня. Побачивши шпильку, сів поруч.
— Це вона?
Марія кивнула.
Він обережно взяв річ двома пальцями.
— Ти казала, нянечка віддала.
— Так.
— Може, нам самим спробувати дізнатися?
— Я пробувала.
— Давно?
— У вісімнадцять. Потім у двадцять два. Потім ще раз перед нашим весіллям.
Павло здивувався.
— Перед весіллям?
Марія опустила очі.
— Я хотіла зрозуміти, хто я. Щоб твоя мама… — вона не договорила.
Павло накрив її руку своєю.
— Мені не треба знати, ким вони були, щоб знати тебе.
— А мені, може, треба.
Він мовчав. За вікном світилися чужі вікна, в одному жінка розвішувала білизну, в іншому хлопчик стрибав на дивані. Звичайне життя йшло поруч, відділене склом.
— Тоді давай не віддавати це Морозу, — сказав Павло. — Знайдемо юриста, напишемо запити. Я допоможу.
— Твоя мати вже запустила це. Вона не зупиниться.
— Значить, ми будемо швидші.
Але швидшими не вийшло.
За кілька днів до центру побутових послуг зателефонувала завідувачка дитбудинку, де виросла Марія. Точніше, колишня завідувачка — Наталія Сергіївна давно була на пенсії, але голос її Марія впізнала одразу: сухий, із металевою ноткою.
— Маріє? Це Наталія Сергіївна. Мені тут дзвонив чоловік. Каже, приватний детектив. Цікавився твоєю справою.
Марія затиснула слухавку плечем, бо руки раптом ослабли.
— Що ви сказали?
— Нічого зайвого. Але він наполегливий. І ще… — жінка завагалася. — Він питав про Ніну Павлівну.
— Про тітку Ніну?
— Так. Вона ж померла три роки тому. Я сказала.
Марія заплющила очі. Тітка Ніна була єдиною дорослою людиною з дитинства, яку вона згадувала без болю. Повна, м’яка, завжди пахла крохмалем і яблучним милом. Коли Марії було зле, вона приносила їй у пральню солодкий чай і казала: «Не дай їм зробити тебе колючою. Колючих ніхто не обіймає».
— А навіщо він питав?
