Марія була вдячна їй, але розуміла: якщо він піде зараз, свекруха зробить із цього новий привід.
— П’ять хвилин, — сказала вона. — У коридорі.
Тетяна різко повернулася до неї.
— Маш.
— Нічого.
У коридорі пахло мокрими килимками й фарбою із сусіднього приміщення, де ремонтували телефони. Марія стояла біля вікна, схрестивши руки на грудях. Андрій відкрив папку.
— Я не ставитиму запитань, на які ви не хочете відповідати. Мені треба уточнити кілька формальних речей. Рік випуску з дитячого будинку, навчальний заклад, місце першої роботи.
— У Олени Вікторівни грошей забагато? Могла б купити собі совість.
Мороз підвів очі. У них не було насмішки.
— Розумію ваше ставлення.
— Ні, не розумієте.
Він помовчав.
— Можливо. Але я виконую роботу.
— А вам байдуже, яку?
— Не байдуже.
Марія всміхнулася.
— Але гроші взяли.
— Взяв. І саме тому хочу зробити все акуратно. Якщо я відмовлюся, вона найме іншого. Не факт, що той буде обережний.
Ця фраза застала її зненацька. Вона чекала цинізму, тиску, погроз. А він виглядав утомленою людиною, яка давно бачила чужий бруд і вже не вдавала, що світ чистий.
— Що вам потрібно? — спитала вона.
Він записав відповіді. Дитбудинок, технікум, гуртожиток, майстерня, теперішня робота. Потім спитав:
— У вас збереглися якісь особисті речі з моменту потрапляння до закладу?
Марія напружилася.
— Чому ви питаєте?
— Іноді за речами вдається встановити походження. Позначки, ініціали, майстерні, фотографії.
Вона відразу згадала шпильку. Маленьку, блакитну, заховану в блокноті. І чомусь не захотіла віддавати навіть інформацію про неї в руки людини, яку найняла Олена Вікторівна.
— Ні, — сказала вона.
Мороз трохи затримав погляд на її обличчі, але не став уточнювати.
— Добре.
Коли він пішов, Тетяна вийшла в коридор із ножицями в руці.
— Ну?
— Питав про дитбудинок.
— Паскудство.
Марія притулилася до стіни.
— Він спитав, чи є речі.
— А є?
Марія подивилася на неї.
Тетяна тихо вилаялася.
— Не сказала?
