Марія багато разів намагалася щось дізнатися. В архіві дитбудинку їй видали суху довідку: надійшла у віці близько року, знайдена біля входу до міської лікарні, документів при дитині не було. Ім’я дали працівники. Дата народження приблизна. Батьки невідомі.
Вона звикла до цієї порожнечі. Навчилася не питати. Але тепер чужа жінка, яка називала себе турботливою матір’ю, вирішила використати цю порожнечу як зброю.
Наступного дня Марія пішла на роботу з важкою головою. Вона працювала адміністраторкою в невеликому центрі побутових послуг: приймала замовлення на ремонт одягу, хімчистку, дрібний ремонт взуття, вела записи, заспокоювала невдоволених клієнтів. Роботу любила за її зрозумілість. Ось пальто з відірваною підкладкою. Ось квитанція. Ось термін. Ось людина приходить і отримує річ кращою, ніж принесла. У цьому був лад, якого їй завжди бракувало.
— Маш, ти чого така? — спитала Тетяна, майстриня з ремонту одягу, визираючи з-за швейної машинки. — Бліда як крейда.
— Не спала.
— Павло хропе?
Марія спробувала всміхнутися.
— Краще б.
Тетяна була старша за неї на п’ятнадцять років, із швидкими руками, гострим язиком і великим серцем, яке вона ретельно ховала за бурчанням. Вона не лізла в душу, але бачила все.
— Свекруха? — здогадалася вона.
Марія промовчала.
— Ясно, — Тетяна натиснула на педаль машинки, прошила строчку, потім зупинилася. — Моя перша теж була цукрова. Казала: «Ти, Таню, надто проста. Нашому Сергійкові потрібна жінка з горизонтом». Я їй потім той горизонт на аліментах показала.
Марія пирхнула, але сміх швидко обірвався.
До обіду вона трималася. Оформлювала замовлення, відповідала на дзвінки, приколювала бірки до пакетів. Але близько другої до центру зайшов невисокий чоловік у сірому пальті. Нічого особливого: коротка стрижка, папка під пахвою, спокійне обличчя. Він зупинився біля стійки й подивився просто на Марію.
— Добрий день. Ви Марія Коваленко?
У неї похололи долоні.
— Так.
— Мене звати Андрій Мороз. Я займаюся приватними розслідуваннями.
Тетяна за машинкою підвела голову.
— Якими ще розслідуваннями? У нас тут ґудзики розслідуються, блискавки й підкладки.
Чоловік не збентежився.
— Мені треба поставити Марії кілька запитань. Це не забере багато часу.
— Я на роботі, — сказала Марія. — І я не зобов’язана з вами розмовляти.
— Звісно. Не зобов’язані.
Він говорив рівно, навіть ввічливо. Це чомусь дратувало ще сильніше.
— Тоді до побачення.
— Олена Вікторівна просила передати, що відмова від розмови виглядатиме підозріло.
Марія відчула, як обличчя заливає жар. Тетяна відсунула стілець.
— Слухайте, Морозе, чи як вас там. Передайте Олені Вікторівні, що підозріло виглядає чоловік, який приходить на роботу до жінки й лякає її чужими словами.
Андрій подивився на неї уважно.
— Я нікого не лякаю. Я лише збираю інформацію.
— Збирайте на вулиці недопалки, — відрізала Тетяна. — А тут люди працюють…
