Мороз повільно перевернув фотографію й поклав її на стіл.
Стара чорно-біла фотографія була трохи вицвілою. На ній стояли чоловік і жінка, молоді, щасливі, у простому одязі. Чоловік тримав на руках немовля, закутане у світлу ковдру. На ковдрі, біля самого краю, виднілася маленька темна цятка — шпилька. Жінка дивилася не в об’єктив, а на дитину. У її обличчі було щось знайоме.
Марія нахилилася ближче. Серце вдарило так сильно, що стало боляче.
У жінки були її очі.
Не просто схожі — ті самі. Розріз, темна райдужка, трохи опущені зовнішні кутики. Марія багато разів намагалася уявити обличчя матері, але уява завжди малювала щось розпливчасте. А тепер мати лежала перед нею на столі — жива в цій старій фотографії, зі стомленим ніжним поглядом.
— Це… — Марія не змогла договорити.
— Анна Литвин, — сказав Мороз тихо. — І Олександр Литвин. Ваші батьки.
Олена Вікторівна повільно підвелася. Обличчя її стало дивним — не злим, не тріумфальним, а порожнім.
— Ні, — сказала вона.
Віктор Андрійович заплющив очі.
Марія відірвалася від фотографії.
— Чому ви кажете «ні»?
Олена Вікторівна не чула. Вона дивилася на знімок так, ніби з нього підвівся мрець і назвав її на ім’я.
— Ні, — повторила вона. — Цього не може бути.
Мороз дістав другий знімок. На ньому були ті самі Анна й Олександр, але поруч із ними стояла зовсім молода Олена Вікторівна. Волосся довше, обличчя м’якше, усмішка не така вивчена. Вона тримала Анну під руку.
— Це фотографія з сімейного архіву Литвиних, — сказав Мороз. — На звороті підпис: «Аня, Саша і Лєна. Весна».
Павло повільно повернувся до матері.
— Ти їх знала?
Олена Вікторівна зробила крок назад. Її губи заворушилися, але звуку не було.
— Лєно, — Віктор Андрійович підвівся. — Сядь.
— Ні… — Вона схопилася за спинку крісла. — Я не знала… я думала…
Її обличчя збіліло до сірого. Очі закотилися, пальці зісковзнули зі спинки крісла, і вона впала на килим.
Павло кинувся до неї першим.
— Мамо!
Віктор Андрійович опустився поруч, тремтячими руками намагаючись розстебнути їй комір сукні. Марія стояла в заціпенінні. Ще хвилину тому ця жінка збиралася виставити її з ганьбою, а тепер лежала непритомна біля її ніг, маленька, безпорадна, з пасмом волосся, що сповзло на скроню.
— Викличте швидку, — різко сказав Мороз.
Марія дістала телефон. Пальці не влучали по цифрах. Коли диспетчерка відповіла, вона почула власний голос — чужий, хрипкий, але дивовижно зібраний. Адреса. Жінка без свідомості. Дихає. Вік.
Потім були десять хвилин, що розтяглися на годину. Павло тримав матір за руку. Віктор Андрійович сидів на підлозі, ніби постарівши одразу на десять років. Мороз мовчки зібрав фотографії, але одну — ту, де були Анна й Олександр із немовлям, — залишив на столі.
Марія дивилася на неї й не могла зрозуміти, що відчуває. Радість? Жах? Злість? Біль?
Мати була реальною. Батько був реальним. У них були імена. Вони тримали її на руках. Отже, вона не з’явилася з порожнечі, не була помилкою, випадковим тягарем, якого поспішили позбутися. Її любили. На знімку це було видно так ясно, що від цієї ясності хотілося плакати.
Швидка приїхала швидко. Фельдшерка, жінка зі втомленим обличчям і грубими добрими руками, виміряла тиск, посвітлила в очі, спитала про хронічні хвороби. Олена Вікторівна прийшла до тями, але говорити не могла. Лише дивилася в стелю, часто кліпаючи.
— Нервове знепритомнення, тиск скаче, — сказала фельдшерка. — До лікарні бажано. Стрес був?
Ніхто не відповів.
— Ясно, — вона зітхнула. — У нас усі без стресу падають, звісно.
Олену Вікторівну повезли. Віктор Андрійович поїхав із нею. Павло залишився в квартирі, бо мати, вже на ношах, раптом міцно схопила його за руку й прошепотіла:
— Не залишай Машу саму.
Це були перші слова за вечір.
Коли двері зачинилися, у квартирі стало порожньо. Мороз стояв біля столу.
— Мені треба договорити, — сказав він.
Павло різко обернувся.
— Зараз?
