— Так. Бо далі почнуться емоції, звинувачення, спроби сховати документи. Краще, щоб ви знали одразу.
Марія повільно сіла на диван. Ноги більше не тримали.
— Кажіть.
Мороз поклав перед нею копії документів.
— Анна Литвин була близькою подругою Олени Вікторівни. Вони разом навчалися, потім якийсь час працювали в одному ательє. Олександр Литвин займався ювелірними виробами й ремонтом годинників. Сім’я була небагата, але, судячи з відгуків, благополучна.
— Чому я опинилася в дитбудинку? — спитала Марія.
Мороз помовчав.
— Ваші батьки загинули в побутовій пожежі.
Вона стиснула край дивана.
— Пожежі?
— У майстерні, де вони тимчасово жили після конфлікту з родичами. Вам тоді було близько одинадцяти місяців. Вас тієї ночі з ними не було.
— Де я була?
Мороз подивився на Павла, потім знову на неї.
— У Олени Вікторівни.
Повітря ніби зникло.
— Що?
Павло ступив до столу.
— Поясніть.
— За словами колишньої сусідки Литвиних, Анна залишила дитину в подруги на кілька годин. У них з Олександром була зустріч із орендодавцем щодо житла. Уночі сталася пожежа. Після цього дитина зникла. Сусідка думала, що її забрали родичі Анни.
Марія почула, як у вухах загуло від крові.
— Олена Вікторівна віддала мене в дитбудинок?
— Я поки не можу стверджувати це як встановлений факт, — обережно сказав Мороз. — Але є збіги. Ніч пожежі. Жінка, яка принесла дитину до лікарні. Опис схожий на молоду Олену Вікторівну. Зникла записка. І її сьогоднішня реакція.
Павло зблід.
— Моя мати… знала, хто Марія?
— Найімовірніше, ні. Вона впізнала за фотографією. Але могла знати дитину під іншим ім’ям. Або не побачити у дорослій Марії того немовляти.
Марія підвела голову.
— У мене було інше ім’я?
— У журналі майстерні вказано: донька Анни й Олександра — Марина.
Павло тихо вилаявся й сів поруч із дружиною. Марія дивилася на свої руки. Марина. Ім’я було майже тим самим, ніби хтось у дитбудинку випадково не до кінця стер її минуле.
— Навіщо? — спитала вона. — Навіщо вона це зробила?
Мороз закрив папку.
— Це може сказати тільки Олена Вікторівна.
Але Олена Вікторівна мовчала ще три дні.
Павло їздив до лікарні щодня. Повертався пізно, із сірим обличчям, сідав на кухні й довго не знімав куртки. Говорив мало. Мати то плакала, то відверталася до стіни. Лікарі сказали, що серйозної загрози немає, але потрібні спокій, нагляд і жодного тиску.
Спокій був неможливий.
Марія не їздила. Не могла. Вона ходила на роботу, механічно приймала замовлення, забувала імена клієнтів, одного разу віддала чоловікові чуже пальто й розплакалася в підсобці, коли він повернувся роздратований. Тетяна зачинила двері, налила їй води й сказала:
— Усе. Сиди. Я сама.
— Я знайшла батьків, — прошепотіла Марія.
Тетяна завмерла.
— Живі?
