Марія похитала головою.
— Ні.
Тетяна сіла поруч, не ставлячи зайвих запитань. Просто обійняла її однією рукою, міцно, по-робітничому, долонею, що пахла нитками й праскою, погладила по плечу.
— Бідна ти моя дівчинко.
Від цих слів Марія вперше за багато років розридалася як дитина. Не красиво, не тихо, а захлинаючись, закриваючи обличчя руками. Вона плакала за батьками, яких не пам’ятала; за немовлям, яке хтось ніс уночі до лікарні; за тіткою Ніною, яка зберегла шпильку; за собою маленькою, що стояла біля вікна дитбудинку й вигадувала, що мама неодмінно прийде навесні, коли зійде сніг.
Того вечора вона дістала фотографію, яку Мороз віддав їй у копії, і поставила на полицю поруч із горнятками. Павло мовчки обійняв її ззаду.
— Я поговорю з нею, — сказав він.
— Не тисни, якщо їй не можна.
Він гірко всміхнувся.
— Ти зараз її жалієш?
Марія довго дивилася на фотографію.
— Я не знаю, що відчуваю. Іноді мені хочеться кричати. Іноді — щоб вона просто сказала правду. Іноді я думаю: якщо вона тоді злякалася, була молода, не впоралася… Але потім згадую, як вона називала мене брудом. І не можу дихати.
Павло притулився губами до її скроні.
— Я з тобою.
Але й між ними з’явилася тінь. Не недовіра — щось важче. Павло був сином жінки, яка, можливо, вкрала в Марії життя. Він сам мучився цим. Уночі вставав пити воду, сидів на кухні, дивлячись у темряву. Одного разу Марія прокинулася й почула, як він тихо говорить телефоном із батьком:
— Тату, ти знав? Тільки чесно. Ти знав?
Пауза.
— Не викручуйся. Моя дружина виросла в дитбудинку. Мама, схоже, мала до цього стосунок. А ти кажеш «давно було»?
Марія заплющила очі.
За три дні Олена Вікторівна попросила привезти Марію.
Павло передав це обережно, вранці, коли вона зав’язувала волосся перед дзеркалом.
— Вона хоче поговорити.
Гребінець завмер у руці.
— Про що?
— Сказала: «Про те, що я зробила».
Марія подивилася на своє відображення. Обличчя стало тоншим, очі темнішими. За один тиждень вона ніби прожила кілька років.
— Я поїду.
— Я буду поруч.
— Ні.
Павло завмер.
— Маш.
— Мені треба почути це самій. Без тебе. Без твого батька. Без Мороза. Вона все життя говорила за мене. Тепер нехай говорить мені.
Лікарняна палата була на двох, але друге ліжко пустувало. На тумбочці стояв пластиковий стакан із водою, лежала книжка, яку Олена Вікторівна явно не читала. Без укладки, без прикрас, у лікарняній сорочці вона виглядала незвично звичайною. Сухі губи, тіні під очима, рука із синцем від крапельниці.
Марія зупинилася біля дверей.
— Ви кликали.
Олена Вікторівна спробувала сісти вище, але подушка з’їхала. Марія машинально підійшла й поправила її. Лише потім зрозуміла, що зробила. Свекруха теж зрозуміла. Її обличчя скривилося.
— Дякую.
Марія сіла на стілець біля ліжка.
— Говоріть…
