Олена Вікторівна довго мовчала. У коридорі котили візок, колеса стукали по плитці. Десь кашляв чоловік.
— Я не знала, що це ти, — сказала вона нарешті.
— Це я вже чула.
— Ні. Я повинна сказати. Я справді не знала. Коли Павло привів тебе… Я бачила сироту. Дівчину без минулого. Я не побачила Марину.
Марія здригнулася від цього імені.
— Не називайте мене так.
Олена Вікторівна заплющила очі.
— Пробач.
— Не починайте з «пробач». Спершу правда.
Свекруха кивнула. По її щоці повільно сповзла сльоза, але вона не витерла її.
— Анна була моєю подругою. Найкращою. Ми познайомилися в училищі. Вона була… — Олена Вікторівна замовкла, добираючи слово. — Світла. Не зручна, не м’яка. Саме світла. Поруч із нею здавалося, що ти краща, ніж є. Вона вміла так дивитися.
Марія вчепилася пальцями в край стільця.
— А Олександр?
— Саша її обожнював. Я спершу сміялася з них. Вони були бідні, вічно рахували копійки, винаймали кімнати, але ходили такі щасливі, що мені хотілося відвернутися. Я тоді вже зустрічалася з Віктором. Його батьки допомагали, квартира, зв’язки… Я думала, що вибрала правильно. А поруч з Анною все одно почувалася жебрачкою.
— Ви їй заздрили?
Олена Вікторівна розплющила очі.
— Так.
Це коротке «так» прозвучало страшніше за виправдання.
— Вона народила тебе. Марину. Я приходила до неї, тримала тебе на руках. Ти була крихітна, весь час хапала мене за палець. Анна сміялася й казала: «Бачиш, Лєно, вона тебе вибрала хрещеною». Офіційно ми нічого не оформлювали, просто так говорили. Хрещена.
Марія відчула нудоту.
— Ви були моєю хрещеною?
— На словах.
— І віддали мене в дитбудинок.
Олена Вікторівна заплющилася.
— Тієї ночі Анна привезла тебе до мене. Вони з Сашею мали зустрітися з господарем приміщення, де була майстерня. Саша хотів викупити обладнання, почати свою справу. Анна нервувала, але була радісна. Залишила сумку, ковдру, цю шпильку… сказала, повернеться до півночі.
— І не повернулася.
— Вранці мені зателефонувала сусідка. Сказала, пожежа. Що вони загинули.
Марія сиділа нерухомо. Лише пальці тремтіли.
— Що ви зробили?
— Злякалася.
— Чого?
Олена Вікторівна важко ковтнула.
— Усього. Тебе. Відповідальності. Розмов. У нас із Віктором тоді були проблеми. Його мати мене терпіти не могла, вважала, що я вийшла за нього з розрахунку. Ми жили в їхній квартирі. Я не працювала, Павлові було два роки. Свекруха сказала б, що я притягла чужу дитину. Віктор… — вона запнулася. — Віктор хотів допомогти. Він казав, що треба знайти родичів, оформити тимчасову опіку. Але я боялася, що нас втягнуть, що доведеться ростити тебе, що Павло втратить те, що йому має дістатися.
Марія підвелася.
— Ви боялися, що однорічна дитина відбере у вашого сина спадок?
