Олена Вікторівна заплакала дужче.
— Зараз це звучить чудовиськно.
— Це й тоді було чудовиськно.
— Так.
Марія відвернулася до вікна. Там на склі висіла самотня крапля, у ній перевертався сірий двір.
— Ви залишили мене в лікарні?
— Так.
Слово впало між ними, як камінь.
— Я написала записку. Що батьки загинули, що дитину звати Марина Литвин, що є знайомі, які, можливо, заберуть. Я не підписалася. Залишила тебе в приймальному відділенні й пішла. Думала, вранці повернуся. Справді думала. Але вранці злякалася ще сильніше. Потім дізналася, що тебе перевели в будинок дитини. Потім… — вона закрила обличчя рукою. — Потім сказала собі, що так краще. Що там спеціалісти. Що тебе, маленьку, всиновлять. Що в тебе буде сім’я краща, ніж я.
Марія повільно повернулася.
— Мене не всиновили.
Олена Вікторівна опустила руку.
— Я знаю тепер.
— Мене переводили з групи в групу. У мене була одна лялька на трьох. Коли я хворіла, температуру міряли за розкладом, бо дітей було багато. На випускний до всіх хтось прийшов. До мене — ніхто. Мені казали, що я маю бути вдячна, бо держава мене виростила. Ви це називаєте «краще»?
— Ні.
— А мої родичі? У мами, у батька були рідні?
— У Анни була тітка в іншому місті… — Олена Вікторівна схаменулася. — Я не знаю, чи жива вона. Саша майже не спілкувався зі своїми. Вони були проти шлюбу.
— Ви навіть не спробували.
— Ні.
Марія раптом відчула, що більше не може стояти. Вона сіла назад, бо коліна тремтіли.
— Чому ви потім так ненавиділи мене?
Олена Вікторівна довго не відповідала.
— Бо боялася таких, як ти, — сказала вона нарешті. — Сиріт. Покинутих. Я казала собі, що ви небезпечні, хитрі, невдячні. Мені треба було вірити в це. Інакше довелося б визнати, що я покинула не «чужу проблему», а дитину Анни. Дитину, яка тягнула до мене руки.
Марія дивилася на неї й уперше бачила не пихату господиню ідеальної кухні, а людину, яка все життя будувала стіну з презирства, щоб не чути плачу за нею.
— Ви найняли детектива, щоб вигнати мене.
— Так.
— А знайшли свій гріх.
Олена Вікторівна кивнула.
— Я не прошу прощення. Тобто… прошу, але розумію, що не маю права. Я скажу все Павлові. Вікторові я вже сказала. Морозу дам письмове пояснення. Якщо ти захочеш іти до юриста, я підпишу свідчення. Якщо захочеш, щоб Павло більше зі мною не спілкувався, я не буду його втримувати.
Марія втомлено всміхнулася.
— Ви все ще думаєте, що можете вирішувати за Павла.
Свекруха здригнулася.
— Так. Мабуть.
Марія взяла сумку.
— Я не знаю, що буде далі. Але я хочу документи. Усе, що у вас залишилося від мами. Фотографії, адреси, імена. І хочу, щоб ви самі сказали Павлові. Не «нервовий зрив», не «помилка молодості». Правду.
— Скажу.
Біля дверей Марія зупинилася.
— І ще. Ви більше ніколи не назвете мене брудом.
Олена Вікторівна заплакала беззвучно.
— Ніколи.
Наступні тижні були важкі, як довгий підйом сходами з хворим серцем.
Олена Вікторівна виписалася, але додому до них не приходила. Павло їздив до батьків сам. Після першої розмови з матір’ю він повернувся розбитий. Сів на підлогу в передпокої, не знявши черевиків, і закрив обличчя руками. Марія опустилася поруч.
— Я не знаю, як із цим жити, — сказав він.
Вона поклала голову йому на плече.
— Я теж.
Він повернувся до неї.
— Ти можеш мене зненавидіти.
— За що?
