— Я її син.
Марія взяла його обличчя в долоні.
— А я не її вчинок. І ти не її вчинок.
Але сказати було легше, ніж прожити. Бували дні, коли вона дивилася на Павла й бачила за його рисами Олену Вікторівну. Той самий вигин брів, ту саму складку біля губ, коли він сердився. Їй ставало страшно й соромно за цей страх. Павло відчував, відступав, давав їй простір. Іноді вони вечеряли мовчки. Іноді сварилися через дрібниці: некуплений хліб, незачинене вікно, брудну чашку. Потім мирилися так само тихо, обіймаючись на кухні біля мийки.
Мороз і далі допомагав, хоча Олена Вікторівна вже оплатила його роботу. Він сказав Марії:
— Я довів справу до правди наполовину. Не люблю половини.
З його допомогою знайшли сина того самого ювеліра Литвина, де Олександр замовляв шпильку. Старий уже був слабкий, але, побачивши фотографію, розплакався.
— Сашко, — сказав він, торкаючись знімка пальцем. — Хороший був хлопець. Упертий. Годинники міг зібрати із заплющеними очима.
Він дістав із шафи коробку з архівними зошитами й віддав Марії копії записів. Там був рядок: «Шпилька дитяча, блакитна емаль, ініціали А.Л. Для Марини». Поруч — сума, дата, підпис Олександра.
Потім знайшлася далека родичка Анни — Ірина Савчук. Вона жила в невеликому селищі, працювала в аптечному пункті й спершу не повірила дзвінку.
— Марина? — перепитувала вона. — Господи. Нам сказали, що дитина загинула разом із ними. Хто сказав? Та люди говорили… ніхто до пуття не знав. Ми приїхали за тиждень, там уже все було закрито, похорон минув. Шукали, але нам усюди відповідали: відомостей немає.
Марія слухала її голос і плакала мовчки. Виявилося, її шукали. Не весь світ відвернувся. Просто правда потонула в чужому страху, байдужості, паперах, мовчанні.
З Іриною вони зустрілися за місяць у маленькому кафе біля автостанції. Жінка приїхала з потертою торбою фотографій. Вона була невисока, кругловида, з руками фармацевтки — сухими, що пахли кремом і ліками. Побачивши Марію, зупинилася посеред зали.
— Аннині очі, — сказала вона й перехрестила губи пальцями, ніби забороняючи собі зайві слова. — Пробач. Можна я тебе обійму?
Марія кивнула.
Обійми були незграбні, обережні, але справжні. Від Ірини пахло м’ятними льодяниками й дорогою. Вона привезла фотографії Анни підлітком, Анни з косою до пояса, Олександра біля столу з інструментами, маленької Марини на руках у матері. На одній фотографії поруч з Анною знову була молода Олена. Сміялася широко, без захисту.
— Вони дружили? — спитала Марія.
Ірина зітхнула.
— Дружили. А потім Лєна стала іншою. Їй усе здавалося, що її недооцінюють. Аня пробачала. Вона взагалі надто багато пробачала.
Марія провела пальцем по краю знімка.
— Я не хочу стати людиною, яка не вміє прощати.
Ірина подивилася на неї уважно.
— Прощення — це не коли вдаєш, що нічого не було. Це коли перестаєш тягати чужий гріх на своїй спині. Але вирішувати тобі.
Юридично змінити минуле було не можна. Не можна було повернути дитинство, скасувати роки в закладі, змусити померлих батьків прийти на її випускний. Але можна було відновити ім’я.
Марія подала заяву про внесення уточнень до записів особової справи й встановлення фактів походження через суд. Юристка, яку знайшов Павло, одразу попередила:
— Швидко не буде. Потрібні документи, свідчення, архівні відповіді. Можливо, суд відмовить у частині вимог, якщо доказів вважатиме недостатньо. Але спробувати можна.
Марія кивнула…
