Дім зустрів Назара передсвітанковою тишею. Він повернувся до квартири Марти, коли місто ще не прокинулося, а вікна навпроти були сірими, мертвими. Руки в нього не тремтіли, але кісточки були збиті, під нігтями потемніла чужа кров. Він довго стояв під холодним душем, поки шкіра не заніміла. Вода стікала в злив мутною рожевою піною, змиваючи запах підвалу, заліза й тваринного страху. Але те, що треба було змити по-справжньому, не зникало.
Він убив людину. Не на війні, не за наказом, не захищаючи колону і не витягуючи поранених з-під вогню. З власної волі. І найстрашніше було не це. Найстрашніше — він не відчував каяття. Лише важку, дзвінку порожнечу, в якій ім’я Данила вже стало чорною рискою у внутрішньому списку.
Кімната Марти все ще зберігала її присутність. На стільці висіла кофта. На підвіконні стояла чашка із засохлим чайним колом. Легкий запах парфумів, які вона любила, тепер нагадував Назарові не про свято, а про лікарняний коридор. Він почав перебирати її речі не як слідчий, а як брат, який запізнився на все життя.
Підручники із закладками. Зошити з акуратними полями. Плюшевий ведмедик із відірваним вухом — подарунок, з якого вона сміялася, але все одно тримала біля ліжка. У нижній шухляді, під стосом білизни, лежав товстий зошит у синій обкладинці.
Щоденник.
Назар сів на край ліжка й відкрив першу сторінку. Почерк був живий, округлий, ніби літери кудись поспішали слідом за її голосом.
«10 грудня. Сьогодні мені снився Назар. Він повернувся у формі, засмаглий, смішний, підняв мене і закружляв, як маленьку. Хоч би тільки повернувся. Я щодня заходжу до храму біля інституту і ставлю свічку. Дівчата кличуть у кіно, але мені соромно веселитися, поки він там, серед гір і чужої смерті».
Рядки попливли. Назар стиснув зуби так, що заболіла щелепа. Він не плакав — сльози ніби випалило. Але всередині підіймався беззвучний виття, якому не було виходу.
Він гортав далі. На сторінках жила Марта: раділа оцінкам, сварилася на викладача, малювала на полях смішні пики, рахувала дні до його повернення.
«5 грудня. Склала фонетику на відмінно. Викладач сказав, що в мене добрий слух. Я почала збирати Назарові на годинник. Справжній, міцний, щоб носив і згадував, що вдома його люблять. Не купуватиму булочок, пішки ходитиму замість транспорту. Нічого страшного. Коли він приїде, я подарую йому, а він зробить вигляд, що сердиться через мої витрати. Я вже чую, як він каже: “Марто, ти неможлива”. А я все одно подарую».
Назар закрив обличчя долонями. Вона економила на обідах, щоб купити йому годинник. Він віз їй відеомагнітофон і парфуми, мріючи встигнути до її радості, а встиг лише до розтрощених дверей і слова на тілі.
Далі тон змінювався. Спершу ледь помітно — у коротких фразах, в обірваних реченнях, у паузах між датами. Потім тривога почала густішати на сторінках, мов чорнило.
«12 грудня. Біля інституту знову стояла біла машина із закритими номерами. З неї вийшов хлопець — красивий, дуже впевнений, дорого вдягнений. Але очі в нього неприємні, холодні. Пропонував підвезти. Сказав, що така дівчина не повинна їздити в переповненому транспорті. Я відмовилася. Він засміявся і сказав, що я все одно поїду, бо він може купити всю будівлю разом із ректором. Дівчата потім шепотіли, що це Марко Савчук, син великого чоловіка з великої фінансової установи».
Назар повільно випростався. Ось він, другий слід.
Наступний запис був іще гірший.
«15 грудня. Вони ходять за мною. Їх четверо. Марко сьогодні підійшов у їдальні й поклав переді мною пачку грошей. Сказав, що це мені “на гарні туфельки”, якщо я буду розумною. Я жбурнула гроші йому в обличчя. Усі замовкли. Він зблід і сказав дуже тихо, що я пошкодую. Що одного дня проситиму його не йти. Мені стало так гидко, що я ледве дійшла до туалету».
Останній запис був зроблений за день до повернення Назара. Літери стрибали, рядки сповзали вниз.
«16 грудня. Мені страшно. Сьогодні я бачила їх біля під’їзду. Вони стояли біля машини і дивилися на наші вікна. Той величезний, якого звуть Бугаєм, провів пальцем по горлу і засміявся. Я хотіла йти в поліцію, але Оксана сказала, що в Марка всюди свої люди. Ніхто не допоможе. Назаре, де ти? Приїжджай швидше. Я боюся вимикати світло».
Назар закрив зошит. Кімната ніби стала меншою. Стіни тиснули. Тепер у другого імені було обличчя, голос, почерк страху, залишений рукою Марти. Марко Савчук. Той, хто не зміг купити дівчину, яка відмовила, і вирішив покарати її за непокору.
У кишеньці щоденника він знайшов складений аркуш — вирізку з глянцевого журналу. На фотографії, серед келихів і усмішок, стояв молодий чоловік у дорогому піджаку. Обличчя гладеньке, самовдоволене, погляд людини, звиклої не просити, а наказувати. Під знімком ішлося про відкриття нового закритого ресторану «Імперія» і про Марка Савчука, сина впливового управлінця.
Назар довго дивився на фотографію.
— Ти любиш купувати, Марку? — промовив він. — Ти думав, що все має ціну?
Він прибрав щоденник Марти до кишені куртки так дбайливо, ніби ховав серце сестри. Біль пішов кудись глибоко, під лід. Залишилася розважлива, рівна ненависть.
Вирізка стала для Марка вироком. Наступною точкою був ресторан «Імперія», місце, де сита верхівка гуляла за зачиненими шторами, поки місто рахувало дріб’язок на хліб. Місце, яке цієї ночі стане для одного з господарів кам’яним склепом…
