Підвальний спортзал «Арени» пах залізом, гумою, потом і старими стінами, що ввібрали чужі крики. Тут не було випадкових відвідувачів: лише дзеркала на всю стіну, хромовані грифи, мішки з піском і лампи денного світла, від яких шкіра здавалася сірою. У цьому холодному царстві Данило Харченко почувався майже богом.
Він був величезний — понад сто кілограмів накачаного м’яса, здутий венами, коротка шия, важка потилиця. Відставний генерал закритого відомства виховав сина не людиною, а господарем. Данило рано зрозумів, що прізвище відчиняє будь-які двері, а сила закриває чужі роти. Безкарність, порошки для росту м’язів і постійне захоплення слабких зробили з нього істоту, яка плутала страх із повагою.
Він лежав на лаві, вичавлюючи важку штангу. Вгору. Вниз. Гриф тремтів, але Данило усміхався власному відображенню в стельовому дзеркалі. Йому подобалося бачити, як напружуються грудні м’язи, як червоніє обличчя, як залізо підкоряється йому. Ще більше йому подобалося згадувати, як хрустять чужі кістки.
Марта Ковальчук спливла в пам’яті короткою картинкою: тонкі руки, переляканий погляд, спроба відвернутися. Данило всміхнувся. Вона була вперта. Таких приємніше ламати.
Двері до зали тихо рипнули.
Данило з гуркотом поклав штангу на стійки й сів, витираючи обличчя рушником.
— Зачинено, — кинув він, навіть не озирнувшись. — Провалюй, поки я добрий. У мене особистий час.
Той, хто ввійшов, не пішов. Залізні двері повільно зачинилися. Потім пролунав клац засуву — сухий, остаточний, як зведення курка.
— Я по борг, Даниле, — сказав Назар. — За Марту.
Бугай озирнувся. Спершу він не зрозумів. Потім пам’ять послужливо підкинула йому обличчя вчорашньої жертви й розмови про брата-капітана. Губи Данила розповзлися в широкій, лінивій усмішці.
— То це ти? Герой із війни? От уже ж. Думав, ти десь у пісках здох. Заходь. Сестричка твоя, до речі, виявилася не такою міцною, як виглядала. Сподіваюся, ти будеш цікавішим.
Він підвівся. Гора м’яса затулила дзеркало. Данило пішов на Назара, широко розставивши руки, як звір, упевнений, що здобич сама загнала себе в кут.
— Іди сюди, маленький солдатику. Я тебе складу і відправлю слідом за нею.
Він кинувся вперед, збираючись схопити Назара за горло. Це була звичка людини, яка все життя билася з п’яними, наляканими або завідомо слабшими. Він не знав, що перед ним стоїть не вуличний суперник, а офіцер, який вижив, навчений убивати швидко й без краси.
Назар не став зустрічати силу силою. Він зник із лінії удару, ковзнув під важкою рукою, і його черевик коротко, сухо вдарив Данила в коліно. Звук вийшов глухий і гидкий. Нога Бугая підігнулася під неприродним кутом. Велетень заревів — уперше не від люті, а від справжнього болю.
Він упав на коліна. Назар уже був за його спиною. Лікоть ударив в основу черепа, обриваючи рев до хрипу.
— Ти любиш ламати? — спитав Назар майже лагідно, захоплюючи праву руку Данила. — Любиш, коли хтось не може чинити опір? Зараз дізнаєшся, скільки коштує твоя сила.
Він уперся коліном у спину Бугая й вивернув руку. Суглоб не витримав. Данило сіпнувся, але біль розірвав його волю на шматки.
— Це за Оксану, — сказав Назар. — За пальці, які ти ламав їй заради сміху.
Новий ривок. Лікоть Бугая хруснув. Данило завив, дряпаючи бетон здоровою рукою. З його очей бризнули сльози, змішалися з потом, потекли по багряному обличчю.
Назар перехопив кисть.
— А це за Марту.
Він ламав йому пальці не поспішаючи. Не тому, що насолоджувався, — у ньому не лишилося місця для насолоди. Він повертав Бугаєві мову болю, єдину мову, яку той розумів. Один палець. Другий. Третій. Данило, який ще хвилину тому вважав себе вершиною харчового ланцюга, лежав на підлозі в калюжі власного жаху і вже не скидався на бога. Його руки, предмет гордості й зброя, висіли безпорадними батогами.
Назар нахилився.
— Імена. Хто був із тобою? Хто наступний?
Данило сплюнув кров. У ньому ще жила остання, тупа віра в батька, зв’язки, друзів, закриті кабінети.
— Здохнеш ти, — прохрипів він. — Марко тебе купить, Мирон розбере, а Святослав зніме, як ти скиглиш. Ти навіть не зрозумів, з ким зв’язався. Ти не мисливець, капітане. Ти звірятко, яке вибігло на дорогу.
Назар випростався. Ім’я другого прозвучало досить чітко. Марко. Казначей.
— Ні, Даниле, — сказав він. — Я не звірятко.
Він підняв із підлоги важкий металевий диск. Бугай побачив його над собою і вперше зрозумів, що жоден батько, жоден телефонний дзвінок, жоден наказ згори вже не встигнуть увійти в цей підвал.
— Сила не в м’ясі, — тихо сказав Назар. — Сила в тому, за що людина готова померти. У тебе нічого такого немає.
Диск упав. Тіло Данила сіпнулося і завмерло. У спортзалі знову стало тихо. Лампи гули, дзеркала відбивали покручений тренажер, кров на бетоні й людину в старій куртці, яка стояла над першим викресленим ім’ям.
Назар вийшов через службові двері й розчинився в ночі. Тепер його дорога вела до грошей — до того, хто вирішив, що будь-яке життя можна оцінити, купити і викинути решту. Він ішов до Марка Савчука, до Казначея, до тих, хто вирішив, ніби гроші сильніші за кров…
