Копіювання заборонено

Тексти Realish захищені авторським правом. Публікувати їх на інших сайтах, у соцмережах і групах без дозволу редакції не можна.

Копії у Facebook ми оскаржуємо: їх видаляють, а за повторні порушення сторінки й групи можуть заблокувати.

Поділитися історією можна посиланням.

Шестирічний хлопчик попросив знахарку врятувати маму з колодязя, але заборонив кликати батька

Частина 17 з 18

У березні стежкою, протоптаною серед снігу, Наташа пройшла без підтримки чотири кроки. Тремтіла, стискала зуби, але дійшла до кінця. Толя у великій шапці сидів на ґанку й дивився.

Вона впала в замет і засміялася.

Плачучи, Толя спустився новою сходинкою. Приніс яблуко з льоху, вклав матері в долоню, постояв.

— Хліб падає.

Наташа дивилася на нього, прочинивши рота.

— Хліб падає, — сердито повторив він. — А яблуко ні.

Вона обхопила сина обома руками. Вони довго залишалися в снігу, і Наташа не розмикала обіймів. Раїса Леонідівна відійшла від вікна до плити: там пригорало. Та й показувати, що діється з очима, їй не хотілося.

У селі після всього не настало казкового добробуту. Хтось запевняв, що підозрював давно. Інші мовчали, уникаючи зустрічатися поглядами. Знаходилися й такі, хто потай шкодував, що послухалися старої відьми: адже яка людина була.

Покупець відмовився від кар’єру. Кар’єр закрився, тридцять людей втратили роботу. Весняною водою дорогу розбило так, як за десять років не розбивало; шкільний автобус перестав ходити. А ялинку до Нового року того разу прикрашали тільки іграшками, зробленими власноруч.

Одного разу в магазині Дашка підійшла до Раїси Леонідівни з рештою. Поклала гроші, помовчала.

— Тітко Рає, а жити нам тепер як? Він же всіх нас купив. Усі на ньому їздили.

— І я, Дашо. Раніше за всіх.

До цієї розмови вони не поверталися.

На Трійцю чоловіки вийшли ремонтувати дорогу. Змовилися заздалегідь чи кожен вирішив сам — невідомо. Принесли лопати, пригнали самоскид. На щебінь скидалося все село, по двісті з двору. Працювали цілий день. Рівної дороги не вийшло, з колишньою було не порівняти. Але їздити нею стало можна.

Навесні відбувся суд над Романом Головком у великому місті. Справу вела Лісовська. Півтори години суддя читала вирок: два замахи на вбивство, катування, погрози. Шістнадцять років ув’язнення. Роман слухав, не розплющуючи очей.

Ольга на оголошення вироку не приїхала. Наташа приїхала, підвелася з палицею й сказала те, що хотіла сказати. Потім вийшла із суду, вмостилася на сходинці ґанку й з’їла пів яблука.

Через адвоката Роман передав прохання про зустріч із сином.

— Виросте — у нього й запитайте, — відповіла Наташа без злості.

Тепер це залежало не від неї.

Ще в грудні, задовго до суду, Ольгу пустили в задню кімнату будинку на пагорбі — опису тоді ще не провели. Тамару Василівну хотіли перевезти до районного будинку для літніх людей. Раїса Леонідівна обіцяла забрати подругу до себе.

Не встигла.

Тамара Василівна лежала на колишніх подушках, схуднувши ще дужче. Чорне око лишалося живим. Експерт, який приїжджав із великого міста, ставив запитання, вона відповідала пальцем, а він записував. Так. Так. Так. Ти народила вбивцю. Так, ти зробила те, що зробила.

Раїса Леонідівна зупинилася у дверях. Що відбувалося з подругою, вона не бачила: дивитися на таке було неможливо.

Ольга підійшла до ліжка й важко присіла біля столу. Трохи посидівши, зняла з шиї шпагат. Підняла з ковдри велику скарлючену ліву руку Тамари Василівни, вклала жетон.

— Чотири, один, сім. Мамо Томо, я вийшла.

Пальці зімкнулися. Раїса Леонідівна почула, якою тихою стала кімната.

Вона зняла зі стіни дощечку з медалями й поклала на ковдру. Ольга допомогла Тамарі Василівні підняти руку. Довго, удвох, підводили її до цвяшка. Жетон потрапив на нього не відразу; зачепив сусідній кружечок, дзенькнув. Два однакові номери похиталися пліч-о-пліч і завмерли.

Тамара Василівна подивилася на них, потім на Раїсу Леонідівну. Палець лівої руки піднявся й один раз опустився на дерево.

Тук.

Зміну закрито.

Через чотири дні, у суботу, Тамара Василівна померла уві сні. Її поховали біля Павла Сергійовича. Єдиний син у цей час лежав у тюремній лікарні з рукою в кайданках, і дітей біля труни не було. Несли труну Костя й Артем. Слідом, сильно кульгаючи, ішла Ольга з дощечкою медалей: нести її більше не було кому.

У лютому суд скасував рішення про визнання Ольги Яблонської безвісно відсутньою. За документами вона знову стала живою. Вийшовши того дня на вулицю, Ольга довго стояла, не знаючи, куди подіти руки.

Потім зібралася назад у В’язолісся: щосереди на неї чекали діти. На вокзал із нею пішла тільки Наташа, спираючись на дві палиці. За зиму вони перекинулися, мабуть, десятком слів. І на пероні теж мовчали — дві жінки, які єдині на землі знали навпомацки, скільки каменів у тому колодязі…
Яке враження залишила історія?
Оберіть одну реакцію — її можна змінити.
Слово читачам

Поділіться враженням від історії

1

Коментарі з’являються після короткої автоматичної перевірки. Будь ласка, без посилань, реклами та особистих даних.

Залиште свій коментарЗначок підбереться за іменем сам — або .
Без реєстрації

Поруч з ім’ям покажемо країну — її визначаємо за IP-адресою; саму адресу не показуємо, а для захисту від спаму зберігаємо лише її зашифрований відбиток.

З вами траплялося схоже?Розкажіть свою історію — ми опублікуємо її на Realish. Імена та місця за вашим бажанням змінимо.Розповісти свою історію
ВалентинаУкраїна

Страшна розповідь , невже людина може так вчинити ?

Усі обговорення

Ще з рубрики «Герої»

Усі історії рубрики