Поїзд рушив. Наташа тричі стукнула пальцем по склу.
Тук-тук-тук.
Ольга не стала махати. Приклала зсередини долоню й не прибирала її, поки вагон не зник з очей.
Раїсі Леонідівні вона так нічого й не сказала. Ні біля колодязя, ні після похорону. Перед від’їздом, поки Наташа збиралася, випила на кухні склянку чорного чаю. Без трав: ромашки Раїса Леонідівна відтоді нікому не пропонувала, не спитавши спершу.
Допивши, Ольга поставила склянку на блюдце, вдягла пальто. Біля порога затрималася, дивлячись униз.
— Гарна сходинка. Шкода.
І пішла.
У липні Інна принесла на край села бандероль із в’язоліським штемпелем. Усередині була одна пошарпана дитяча книжка з малюнками: їжачок вирушав по яблука. На форзаці рівні округлі літери бібліотечного почерку складалися в короткий напис: «Толі читати вголос». Підпису не було.
Раїса Леонідівна довго не випускала книжки з рук. Увечері вдягла окуляри й прочитала її Толі всю, повільно, від початку до кінця. Коли помилялася, хлопчик виправляв.
Восени Толя став першокласником. Розмовляв мало й тільки до діла. Наташа знайшла роботу бухгалтера в районі, винайняла житло в районному центрі. Тепер вони приїжджають кожних вихідних.
Артем щовесни приїжджає лагодити насос: той чомусь знову й знову ламається. Після ремонту залишається пообідати. Наташа сміється з того насоса. Раїса Леонідівна нічого не каже, але їй це подобається.
У листопаді, у річницю того, що сталося, колодязь на висілках засипали. Загальні збори цього разу провели чесно, без поспіху й обману. Щебінь привіз сам Костя. Раїса Леонідівна прийшла подивитися.
Перед початком Толя, тримаючись за матір, підійшов до краю. На мотузці спустив останню пляшку; усередині лежало одне яблуко. Розпитувати його ніхто не став. Він відв’язав мотузку й випустив її з пальців. Костя зачекав, зняв шапку, потім зрушив важіль.
Мотузка Павла Сергійовича тепер висить у сінях Раїси Леонідівни, на цвяху біля дверей. Її відразу видно. Приїжджаючи, Толя неодмінно торкається її рукою. Унизу, на доріжці, спить кіт.
Якось листопадового вечора, уже об одинадцятій годині, Раїса Леонідівна перебирала за столом сухий чебрець. За вікном сіявся дрібний дощ. Вона збиралася вимкнути світло, коли в шибку неголосно постукали — нерішуче, наче той, хто стукав, іще сумнівався, чи треба.
Раїса Леонідівна відсунула фіранку. Лампа освітила молоду жінку з тих, хто нещодавно оселився на дальньому кінці села. Та притискала до щоки край хустки.
Чоловік її працював на фермі. Тихий, непитущий, із золотими руками — його всі хвалили. Раїса Леонідівна теж знала його: минулого тижня він допоміг донести мішок.
Їй було сімдесят два роки. Вона знала слова, які зараз прийдуть: хто його знає; усяке буває; чужа сім’я. Пізно вже, втомилася. Вони завжди приходять.
Вона затрималася лише для того, щоб витерти руки об фартух. Відсунула засув і широко розчинила двері в холодні сіни, під саму мотузку. Не стала питати, що сталося, не запропонувала нічого заварити.



















Поділіться враженням від історії
1Коментарі з’являються після короткої автоматичної перевірки. Будь ласка, без посилань, реклами та особистих даних.
Поруч з ім’ям покажемо країну — її визначаємо за IP-адресою; саму адресу не показуємо, а для захисту від спаму зберігаємо лише її зашифрований відбиток.
Страшна розповідь , невже людина може так вчинити ?