Секрет старої дзвіниці: знахідка в будівельних мішках, яка позбавила сну все місто

Отець Михаїл, молодий чоловік 35 років з акуратною бородою і живими розумними очима, кивнув і пішов за робітником. Біля мішків уже зібралися всі четверо покрівельників. Денис присів на навпочіпки і розглядав застібку на одному з них. — Дивіться, тут замок якийсь.

Не мотузкою зав'язано, а прямо замок, як на старих валізах. Дійсно, горловини мішків були стягнуті металевими затискачами, що потемніли від часу, але ще були міцними. — Відкрийте, — сказав отець Михаїл. Йому стало цікаво.

— Може, церковне начиння якесь заховане? Ікони, хрести, священні посудини. Олексій Морозов взяв плоскогубці зі своєї скриньки з інструментами і підійшов до першого мішка. Один рух — замок розтиснувся.

Олексій відгорнув край мішковини і завмер. Кілька секунд стояла повна тиша. Потім Олексій повільно підняв голову і подивився на інших абсолютно білим обличчям. Він ковтнув слину: — Там сумки.

Жіночі сумки. Отець Михаїл ступив ближче і заглянув у мішок. Усередині, акуратно покладені, лежали дамські сумочки. Різні: шкіряні, тканинні, дорогі й дешеві.

Зверху виднілася червона лакована сумка-клатч, явно з дев'яностих. Поруч — бежева сумка через плече з металевою застібкою. Під ними вгадувалися обриси ще кількох. — Відкривайте інші, — тихо сказав священник.

У нього раптом пересохло в роті. Денис і Віктор Семенович розкрили чотири мішки, що залишилися. У кожному було те саме. Жіночі сумки, гаманці, косметички.

В одному мішку поверх сумок лежали мобільні телефони. Старі, кнопкові. Моделі початку двохтисячних: Nokia, Siemens, Samsung. В іншому — ювелірні прикраси. Сережки, ланцюжки, каблучки.

Усе впереміш. — Господи Ісусе, — прошепотів отець Михаїл і перехрестився. Олексій Морозов відкрив одну із сумок. Коричневу, потерту, з довгим ремінцем.

Усередині лежали ключі, стара губна помада, зім'ята носова хустка і паспорт. Він дістав документ. Обкладинка вицвіла, але ще читалася: «Паспорт громадянина України». Олексій відкрив його.

З фотографії на нього дивилася молода жінка років 25. Світле волосся, гостре підборіддя, трохи кирпатий ніс. Кузнєцова Тетяна Олександрівна. Рік народження — 1976.

— Це... Це що таке? — голос Дениса здригнувся. Олексій мовчки передав паспорт священнику і потягнувся за іншою сумкою. Відкрив, дістав ще один паспорт. Селіванова Ірина Павлівна.

1982 року народження. Потім був третій паспорт. Четвертий, п'ятий. За наступні пів години вони знайшли в мішках 14 жіночих паспортів, 14 різних імен, 14 облич на фотографіях — молоді, усміхнені або серйозні, красиві й звичайні.

Дата видачі найстарішого паспорта — 1991 рік. Найновішого — 2019. Тридцять років. Ці речі збиралися 30 років.

Отець Михаїл відійшов убік і дістав телефон. — Мені потрібно зателефонувати в поліцію, — сказав він охриплим голосом. — Ніхто нічого не чіпайте більше. Але Олексій Морозов не чув його.

Він сидів на навпочіпки перед купою розсипаних речей і дивився на пару сережок, які тримав у руці. Маленькі сережки-гвоздики із зеленими камінчиками. Дешева біжутерія, яких мільйони. Але він упізнав би їх із тисячі.

Ці сережки він сам подарував сестрі на 16-річчя, Марині. Вона зникла у 2005 році. Олексій Морозов народився 1991 року. Звичайна сім'я. Батько працював на місцевому молокозаводі, мати була медсестрою в районній лікарні.

Старша сестра Марина, на 6 років старша, здавалася йому найчудовішою людиною на світі. Марина була весела, яскрава, із заразливим сміхом і вічними авантюрами. Вона мріяла стати акторкою, брала участь у всіх шкільних виставах, потім у самодіяльності місцевого Будинку культури. Після школи нікуди не вступила.

Не вистачило балів у театральний, а на інші спеціальності йти не хотіла. Влаштувалася продавцем у магазин одягу, збирала гроші, щоб ще раз спробувати вступити до Києва чи Львова. У серпні 2005 року Марині виповнилося 22, а у вересні вона зникла. Олексію тоді було 14.