Рибалка знайшов жінку в річці й назавжди змінив своє життя...

— Зробила, присягаюся!

— А потім я доб’юся, щоб ти влаштувалася на роботу й почала жити як належить. Поки що більшого для тебе зробити не можу. Подумай над тим, що сталося. Таким шляхом у люди не виходять.

— Заради нас із донькою це й було зроблено.

— Ну як, сестричко, задоволена? — запитала Наталія.

— Задоволена? Тим, що мене залишили помирати в річці? Що батькові підсунули листи, ніби я втекла з іншим? Що доньці втовкмачили, ніби мати її покинула? Скільки ж у вас злості, якщо ви змогли таке влаштувати!

— Наталіє, за що ти так ненавидиш сестру? — запитав Федір. — Що вона тобі зробила?

— Що зробила? Вона була твоєю улюбленицею, усім твоїм життям. А я завжди залишалася твоєю помилкою!

— Ні, доню, неправда це.

— Правда! Я донька жінки, якої ти не любив, з якою одружився лише тому, що мусив. На Ірину ти все життя дивився, наче вона диво. А мене зовсім не помічав! Жодного разу! Тому я й почала зустрічатися з її чоловіком: хотілося хоч раз дізнатися, як це — отримати те, що належало їй!

— Я любив тебе, Наталіє. Любив. По-своєму, але любив. І мені боляче бачити, якою ти стала.

Ірина звернулася до Віктора:

— А ти? Злигався з моєю сестрою в моєму домі, потім використав доньку… Тепер зрозуміло: тобі ні я, ні Софія не потрібні.

— Хочеш почути правду? Мені потрібні були гроші твого батька. Лише вони. Ні ти, ні дитина, ні тим паче Наталія мені не були потрібні.

— За все, що ти зробив, Вікторе, і за ці слова ти дорого заплатиш. На тебе чекає в’язниця.

— Обоє, за мною, — розпорядився працівник поліції.

— Скінчилося, доню, — сказав Федір. — Тепер усе скінчилося.

— Дякую тобі, тату.

— Ірино, навіть не знаю, як просити пробачення, — заговорив Андрій. — Пробач мені за Поліну. Про її жадібність я знав, але уявити не міг, що вона так гратиметься твоїм життям.

— Андрію, ти ж у чому винен?

— Я її виростив. Під моїм дахом спала, за моїм столом їла, а я нічого не бачив. От і почуваюся винним. Але ще я хочу подякувати тобі. Ти могла відправити її до в’язниці, а попросила суддю обмежитися штрафом.

— Я й заради тебе про це попросила. Ти витягнув мене з річки, коли навряд чи хтось інший зумів би врятувати. Потім дбав про мене. Як же я могла залишити тебе без сестри?

— Величезне тобі спасибі. Поліна каже, що влаштувалася на роботу. Цього разу — на справжню.

— Сподіваюся, не обдурить. Усім нам потрібен ще один шанс. А тобі, Андрію, я хочу віддячити за доньку. Вона знову поруч завдяки тобі. Софія — мій рушій, моя головна опора. Якби ти не врятував мене того дня, я більше не змогла б бути з нею. Тому я подумала: ось це тобі стане в пригоді.

— Що це, Ірино?

— Відкрий.

— Міжнародний університет архітектури та дизайну… Ні, такого подарунка я прийняти не можу. Це занадто!

— Це твоє зарахування, Андрію. За всі семестри вже заплачено. Ти розповідав, як мріяв стати архітектором. Тепер у тебе є можливість навчатися, скористайся нею.

— У мене слів немає… Як тобі віддячити? Я стільки років про це мріяв і тепер зможу! Моє життя стане зовсім іншим. Не залишуся просто рибалкою — вивчуся на архітектора, стану кимось!

— Просто рибалка — ні, так я про тебе ніколи не думала. Ти добра, шляхетна людина, відповідальна й віддана. Час тобі взятися за свою мрію. Ти тоді допоміг мені, врятував моє життя. Тепер моя черга віддячити тобі. Що може бути краще, ніж допомогти тобі здійснити те, чого ти так хотів?

— Ти теж назавжди змінила моє життя, Ірино. Ходімо?

— Ходімо.