Життя без прикрасРозмову перервав дзвінок. Віктор відповів:
— У чому річ? Я зараз зайнятий.
— Вікторе, нам кінець. Ірина повернулася, пам’ять до неї теж повернулася.
— Що значить — пам’ять повернулася?
— Треба тікати. Зараз надішлю координати. Їдь сюди негайно, чуєш? Не зволікай!
Після дзвінка Віктор уже не збирався віддавати валізу.
— Обдурила мене? Вона все згадала, ходить ринком, а ти тут гроші вимагаєш!
— Ринком? Звідки вона там?
— Пельку стули. Із цих грошей ти не отримаєш ані гроша!
— Ви зобов’язані заплатити! Я зробила те, що ви просили. Віддавайте!
Поліна вчепилася у валізу, не даючи Вікторові забрати гроші.
— Пусти!
— Спершу віддай!
— Руки прибери, дурепо!
— Сам відпусти!
— Ану, стояти! Обоє! — втрутився поліцейський.
— Не тримайте мене, там мої гроші! — виривалася Поліна.
— Стояти! — знову крикнув поліцейський.
— Та він же злодій! Його ловіть! Гроші мої, а ви за мене вхопилися!
— У відділку розберемося, чиї вони. Ходімо.
— Але мої гроші!..
Софія тим часом просила Наталію відпустити її:
— Пусти! Мені до мами треба! До дідуся!
— Софіє, перестань тягнути!
Побачивши дівчинку з Наталією, Віктор зажадав пояснень:
— Навіщо ти привела дитину? Зовсім з глузду з’їхала?
— Щоб підстрахуватися. По-твоєму, мені слід було з’явитися з порожніми руками?
— Татусю, скажи їй! Тітка Наталія не дозволяє мені йти до мами!
— Замовкни! — обірвала дівчинку Наталія й запитала Віктора: — Де гроші? Ти чому без валізи?
— Немає більше валізи. Загубив.
— Що значить — загубив?!
— Поліна в парку вчепилася в неї, почала виривати. Смикнула — гроші розсипалися. Тут підбіг поліцейський, довелося рятуватися.
— Нікчема ти, Вікторе. Валізу втримати не зумів! Та ти навіть жінку вбити не можеш!
— Досить горлати. Сама в цьому по вуха!
— Тепер уже яка різниця. Софія з нами, а за свою золоту онучку тато віддасть усе, що попросимо.
— Відпустіть! Хочу до дідуся!
Віктор помітив на дівчинці якийсь пристрій.
— Що в тебе там?
— Щоб я не загубилася, дідусь щоразу надягає на мене цю штуку.
— Наталіє, це GPS, датчик стеження! Твій батько знає, де ми. Стежить від тієї хвилини, як ти забрала її з ринку! І як ти не здогадалася? Ще й розумною себе вважала!
— Звідки мені було здогадатися? Батько мені про це нічого не казав!
— Треба йти!
— Пустіть до дідуся! — знову попросила Софія.
— Ходімо.
Та піти вони не встигли.
— Поліція! Стояти! Дівчинку відпустіть, руки вгору!
— Це моя племінниця! Присягаюся, я нічого… Вона моя племінниця… — почала виправдовуватися Наталія.
— Ходімо, я відведу тебе до мами, — сказали звільненій Софії. — Більше не бійся, ти в безпеці.
— Ти за це ще відповіси, Ірино!
— У тебе вже нічого не вийде. Усе скінчилося.
— Проходьте.
— Мамусю! Мамо!
— Люба моя, усе позаду.
— Я так боялася!
— Знаю, рідна. Тепер я з тобою, нікому не дам тебе кривдити. Вони тобі щось зробили? Боляче було?
— Ні, мамусю… Тільки руку трохи пошкодили.
— Не бійся, люба. Усе налагодиться.
— А навіщо ти пішла? Ти мене більше не любиш?
— Що ти, рідна! Я нікуди від тебе не йшла, ніколи тебе не кидала. Зі мною біда сталася. Але тепер я тут і більше тебе не залишу. Будемо разом, завжди.
— Обіцяєш, мамо?
— Так, моя хороша. Обіцяю. Ходімо.
— Вибачте, — звернувся до Ірини працівник поліції. — Треба поїхати до відділку й дати свідчення.
— Так, звісно. Я поїду.
— Тоді пройдімо, будь ласка.
— Ходімо зі мною, люба.
— Андрію, братику! Нарешті ти тут, я така рада — скільки ж я на тебе чекала! — зустріла його Поліна. — Пробач, будь ласка. Не хотіла я цього!
— Як же ти могла, сестричко? Усе, що я для тебе робив, усе, чого тебе вдома вчили, — невже нічого не залишилося?
— Не свари мене. Мені хотілося перестати жити в злиднях. Він пообіцяв легкі гроші, і я захотіла нарешті отримати те, про що з дитинства мріяла.
— Легкі гроші? Я тебе змалечку ростив, Поліно. Після смерті батьків ми залишилися вдвох, і я вчив тебе працювати, не здаватися. Куди все це поділося? Ми ж допомагали жінці повернутися додому. Вона довірилася нам, жила в нас. А ти вирішила на ній заробити. Не думав, що ти мене так розчаруєш.
— Не треба так казати! Я теж про неї дбала: і одяг давала, і годувала!
— Нагодувати й одягнути замало! Треба було допомогти їй дістатися додому цілою та неушкодженою, а не наживатися. Навіщо ти брала ці гроші? Подивися, куди вони тебе привели. Як ти гадаєш, мені є чим пишатися? Хіба цього я тебе вчив?
— Пробач, братику. Я винна, знаю. Поговори з Іриною, будь ласка. Попроси, щоб вона допомогла мені звідси вийти.
— Після всього ще й просиш про це? Тебе сюди привели жадібність і гонитва за легкими грошима. Я хотів, щоб ти вийшла в люди, але власною працею! Мій приклад був у тебе перед очима: щодня я вставав працювати, щоб прогодувати тебе, витягнути нашу сім’ю.
— Знаю, Андрію. Тільки вмов її, прошу тебе! Нехай витягне мене звідси. Мені страшно, братику, я благаю!
— Раніше слід було подумати.
— Андрію…
Поділіться враженням від історії
0Коментарі з’являються після короткої автоматичної перевірки. Будь ласка, без посилань, реклами та особистих даних.
Поруч з ім’ям покажемо країну — її визначаємо за IP-адресою; саму адресу не показуємо, а для захисту від спаму зберігаємо лише її зашифрований відбиток.