Життя без прикрас— Ні, ні! — вихопилося в неї.
— Ірино! Доню! — кликав Федір.
— Голова…
— Донечко, ти тут? Це ти? — вів далі Федір. — Як ти смієш приходити сюди після всього? Цей чоловік поруч із тобою — той, заради якого ти покинула доньку?
— Тату, що ти таке кажеш?
— Не слухай її, — втрутилася Наталія. — Вона знову почне брехати.
— Я нікуди не йшла, тату. Софію не покидала й нікого з вас не покидала. Мене Віктор зіштовхнув у річку. Я застала їх із Наталією. Вони коханці, розумієш? Я їх застала.
— Наталіє, про що вона говорить?
— Скажи йому, — зажадала Ірина. — Годі приховувати, час зізнатися. Тату, що з тобою? Тобі зле?
— Софіє! — покликала Ірина. — Андрію, залишся з татом, я за нею!
— Заспокойтеся, — казав Андрій Федорові. — Вам зле?
— Ні… Це я від злості.
— Дихайте повільніше. Спокійно, не поспішайте.
Андрій озирнувся, шукаючи очима Ірину.
— Де ж вона? А, ось. Слава Богу…
Удома тим часом Поліна кликала: «Андрію! Андрію!» Але ні брата, ні гості там не було.
— Куди вони поділися? Коли встигли піти? — казала Поліна. — Андрій, зрозуміло, на ринку. Він завжди зранку там. Але її ж навіщо взяв? Я ж веліла з дому її не випускати.
Вона згадала, що брат із першого дня хотів відвести знайдену жінку до поліції.
— А раптом він туди її повів? — вела далі Поліна. — Раптом вона вже все згадала, рідних знайшла? У мене ж гроші вже були! І ще отримати маю. Усе пропаде через святість мого братика!
Поліна почала заспокоювати себе:
— Не квапся, Поліно, — казала вона собі. — Може, він узяв її рибою торгувати. Вона ж увесь час допомогти хоче. Звісно, так і є. До полудня повернуться, нічого не станеться. Вона ж і імені свого не пам’ятає.
Але думки про гроші не полишали її.
— Вікторові нема чого знати, що вона кудись пішла, — вела далі Поліна. — Для нього вона тут, у мене. Переодягнуся й піду до парку. Вирвуся нарешті зі злиднів, чого б це не коштувало. Ніхто мені не завадить.
— Дихайте рівно, будь ласка, — далі заспокоював Федора Андрій.
— Мені краще. Злякався, ото й усе. Уже відпустило.
— Точно? Можете йти?
— Так, можу.
— Тоді я допоможу. Тільки повільно, не поспішайте.
— Вони пішли, — сказала Ірина, повернувшись. — Я не наздогнала їх, тату. Наталія забрала Софію. Нічого не змогла вдіяти.
— Не плач, доню. Я знаю, як її знайти.
— Як? Ми ж не знаємо, куди вони пішли. Наталія може сховати її де завгодно.
— Я з її дитинства щоразу, коли беру її із собою, надягаю на неї маячок. Наталія про це не знає.
— Слава Богу! Дякую тобі, тату!
— Не треба мені дякувати. Я тебе підвів. Повірив тому, що вони наговорили, цим листам, фотографіям. Навіть від власної доньки відрікся. Пробач мені, Ірино.
— Тобі немає за що просити пробачення. Вони заздалегідь усе підготували. А я думала, що вже ніколи вас не побачу — ні тебе, ні Софії.
— Я мав шукати тебе, а натомість плакав від злості. Пробач, доню.
— Не звинувачуй себе. Усе це вже позаду. Я жива, тепер знову буду з вами. Тату, познайомся з Андрієм. Із води я вибралася завдяки йому. Додому приніс, годував, піклувався про мене. Без нього я б загинула.
— Доню, а я ж думав про тебе гірше нікуди. — Федір звернувся до Андрія: — А це ж ви врятували мою доньку. Мені з вами за це довіку не розплатитися.
— Нічого мені не потрібно. Зараз треба дівчинку знайти.
— Так, правильно. Ходімо по неї, доню. Допоможи мені.
— Вікторе, хвилина в хвилину! Мені подобаються люди, які не запізнюються. Гроші привезли? Господи, скільки… Давайте сюди! — зажадала Поліна.
— Стривай із грошима. Жінка де?
— Яка ще жінка?
— Ірина. У тебе вона більше не залишиться, я її заберу. Приведеш її до мене — отримаєш валізу.
— Ми так не домовлялися! Ви нічого не казали про те, що я маю вам її передати.
Поділіться враженням від історії
0Коментарі з’являються після короткої автоматичної перевірки. Будь ласка, без посилань, реклами та особистих даних.
Поруч з ім’ям покажемо країну — її визначаємо за IP-адресою; саму адресу не показуємо, а для захисту від спаму зберігаємо лише її зашифрований відбиток.