Через пів року настав перший по-справжньому теплий весняний день. Марина вийшла на ґанок сама — без палиці, без сторонньої допомоги. Сонячне світло вдарило їй в обличчя; вона замружилася й засміялася, мов дівчинка. Роман, що стояв поруч, дивився так, наче вперше її побачив.
Вона повернулася, взяла його за руку.
— Я хочу дещо зробити.
Вони вирушили до парку, де гуляли студентами, на самому початку їхніх стосунків. Знайшли ту саму лавку біля ставка й сіли. Із сумки Марина вийняла невеликий конверт.
Роман узяв його зі здивуванням. Відкрив — і побачив заяву про розлучення. Точніше, її клаптики, акуратно склеєні докупи. Марина потайки підібрала їх із підлоги й усі ці місяці берегла. Разом із ними в конверті лежала записка, написана знайомим почерком.
«Ми мало не втратили одне одного, але зуміли знову знайти. Нехай ці папери нагадують нам про це, а не про біль».


















Поділіться враженням від історії
0Коментарі з’являються після короткої автоматичної перевірки. Будь ласка, без посилань, реклами та особистих даних.
Поруч з ім’ям покажемо країну — її визначаємо за IP-адресою; саму адресу не показуємо, а для захисту від спаму зберігаємо лише її зашифрований відбиток.