— Я маю право знати, з ким зв’язується мій син. Я вже один раз бачила, як через невдалий вибір руйнується життя.
— Я не ваша колишня невістка, і в мене немає боргів.
— Поки що немає, — усміхнулася Лариса Михайлівна. — А що буде за рік, за два? Ви ж звикнете до нормального життя, захочете того, чого не можете собі дозволити. І хто платитиме? Богдан, звісно.
— Я працюю й забезпечую себе сама.
— 40 тисяч? Це не забезпечувати, це виживати.
Жінка говорила дедалі зневажливіше.
— Подивіться на себе. Одяг із ринку, сумочка така, що соромно в метро з нею їхати. Ви ж розумієте, що мій син звик до іншого рівня?
Я бачила, як Богдан метався між нами: червонів, відкривав рота, але не наважувався твердо стати на мій захист.
— До якого рівня? — запитала я.
— До нормального, — випалила Лариса Михайлівна. — Коли в домі є гроші, коли не треба рахувати кожну копійку, коли можна дозволити собі якісні речі, відпочинок, освіту для дітей.
— А ви вважаєте, що я цього дати не зможу?
— А що ви можете дати? — Вона подивилася мені просто в очі. — Чесно скажіть, що ви можете дати, крім проблем і потреби тягнути на собі ще одну людину?
Я чекала, що Богдан втрутиться, скаже щось на мій захист, але він лише нервово перебира́в пальцями й бурмотів:
— Мам, ну досить, будь ласка, давайте спокійно.
— Спокійно не вийде, — підвищила голос його мати. — Запам’ятай, люба, я не дозволю йому повторити помилку брата.
— Знаєте що? — Я глибоко вдихнула, відчуваючи, як терпінню остаточно приходить край. — Давайте справді говорити чесно. Ви вважаєте мене бідною сільською дурепою, яка хоче впіймати у свої тенета вашого дорогоцінного синочка?
— А хіба не так? — Лариса Михайлівна схрестила руки на грудях. — Технікум, 40 тисяч зарплати, батьки — прості робітники. Що ви можете дати моєму синові, крім тягаря?
— Мамо, зупинися, — нарешті подав голос Богдан, але звучало це радше як благання, ніж як захист.
— Не зупинюся, — відмахнулася вона від нього…👉Продовження, натисніть кнопку “Вперед” під рекламою👇👇👇
