Вона почала спускатися. Донька квапливо говорила вслід про борги, житло й складні обставини. Галина майже не слухала. Образа тиснула на серце важче за дорожню сумку. На наступному майданчику вона почула фразу, від якої зупинилася.
— Мамо, може, ти Дарину забереш?
Галина повільно обернулася.
— Яку Дарину?
Довелося повернутися. Тепер Марина розповідала вже без злості, ніби перелічувала чужі неприємності. Від першого чоловіка, Артема, у неї була донька. Після розлучення дівчинка лишилася з батьком і його матір’ю. Коли Дарині виповнилося шість, Артем помер. Дитину ростила бабуся Євдокія Семенівна. Тепер Дарині дванадцять, літня жінка тяжко захворіла, і дівчинці загрожував сиротинець.
— Чому ти її не забрала?
Марина знову заговорила про проблеми. Квартира не належала їй. Андрій не знав про дитину. Якщо дізнається, світле майбутнє скінчиться. Коли становище зміцниться, вона неодмінно все виправить, але просто зараз не може.
— Тобі не зрозуміти, — повторювала донька.
Галина не сперечалася. Зрозуміти таке вона справді не могла. Перед нею стояла рідна кровинка, та сама хвора дівчинка, заради якої вони зі Степаном не спали ночами, і говорила про власну доньку як про перешкоду.
— Де Дарина?
— У тому місті, звідки ти приїхала. У родички бабусі. Я дам гроші на квиток. Лариса з Павлом допоможуть, вони забезпечені. Тільки вони нічого про дівчинку не знають.
Галина заплющила очі й застогнала. Їй належало повертатися назад тим самим величезним шляхом. Але тепер вона розуміла, навіщо серце гнало її з дому.
На вокзалі квиток без паспорта продавати відмовилися. Із довідкою з поїзда Галину направили до поліції. Там пояснили, що треба підтвердити особу й дочекатися відповіді на запит — день або два. Спершу вона прийшла у відчай, потім вирішила, що вимушена затримка допоможе відновити сили.
У поліції підказали недорогу готель. Галина зняла номер на дві доби, виспалася, купила ліки за рецептом заводської лікарки й знайшла просту їдальню. Після гарячого обіду знову лягла й проспала до вечора. Вона більше не вважала відпочинок слабкістю: попереду була дорога по онуку, і заради неї треба було стати міцнішою.
Наступного дня Галина зібрала продукти, перевірила довідки, розклала гроші по різних кишенях. Увечері отримала тимчасове підтвердження особи й сіла в поїзд. Коли вагоном пройшла офіціантка з гарячими обідами, Галина вперше за тижні відчула справжній апетит. Замовила перше й друге, поїла не поспішаючи. Організм ніби зрозумів: тепер його господиня їде не за примарною надією, а по дитину.
На великій пересадковій станції вона вже сама підказувала розгубленому хлопцеві, де буде його вагон і з якого боку подадуть поїзд. Рейки тихо заспівали перед наближенням складу. Цей звук більше не лякав.
До квартири Бондаренків Галина дісталася в будній день. Удома нікого не було, і вона подзвонила Зінаїді Петрівні.
— Кого не чекала, того й принесло! — старенька розкрила обійми. — Я думала, ви давно додому їдете. А ви схудли, змарніли. Заходьте хутчіш.
За чаєм Галина розповіла про зустріч із Мариною й пошкодувала: Зінаїда Петрівна не шкодувала різких слів на адресу доньки. Коли ввечері повернулася Лариса й побачила гостю, то опустилася на пуф.
— Тітко Галю, ви мені ввижаєтеся? Ви знайшли Марину?
— Знайшла. І онуку знайшла — поки що тільки на словах. Тепер треба знайти її по-справжньому…
