Життя без прикрасЗа час відсутності Галини знайшовся паспорт. Провідниця виявила документ у вагоні: злодії забрали гроші й каблучку, а непотрібні папери викинули. За адресою із заяви звістка прийшла Бондаренкам. Паспорт лежав у відділку поліції й готувався до відправлення за місцем проживання.
Уранці Павло поїхав разом із Галиною. Документ устигли забрати до відправлення. Коли знайома обкладинка лягла їй у долоню, Галина відчула таке полегшення, ніби повернули частину колишнього життя.
Лариса взяла відгул і оголосила, що на пошуки Дарини поїде разом із нею.
— Саму вас більше не відпущу. Ви змінилися, тітко Галю. Стали сміливішою, але тримаєтеся на самій упертості.
— А як тут не триматися? Дванадцять років не знала, що онука росте в чужих. Степан помер і навіть не почув про неї. А ми ж дівчинку в родині завжди чекали.
Автобус повіз їх у передмістя. Від зупинки жінки йшли кривою вулицею приватного сектору: бетонні стовпи, різномасті паркани, рідкі кущі. Біля узбіччя чорнів остов згорілої машини, у дворах гавкали собаки. Галині здалося, що мешканці давно перестали помічати занедбаність своєї вулиці. Біля потрібного будинку вони кілька разів покликали господиню й уже хотіли постукати у вікно, коли на ґанку з’явилася жінка в літах із круглим в’язаним килимком у руках.
— Євдокія Семенівна тут живе? — спитала Лариса.
— Тут. А ви хто? Із соціальної служби?
Галина не витримала обережних пояснень.
— Я бабуся Дарини. Мати Марини. Тільки недавно про онуку дізналася.
Жінка сплеснула руками, упустила килимок, підняла й знову повісила на перила.
— Нарешті хтось згадав про дівчинку. Заходьте.
У домі було бідно, але чисто й жарко натоплено. Слідів дитини Галина не помітила: ні шкільних зошитів, ні одягу, ні іграшок. Жінка, яка назвалася Марією, голосно покликала господиню.
Із кімнати повільно вийшла повна старенька в теплій безрукавці, вовняних шкарпетках і простій хустці. Вона трималася за одвірок і мружилася, намагаючись роздивитися гостей.
— Хто прийшов?
— Євдокіє Семенівно, мене Галиною звати. Дарина — моя онука. Я мати Марини.
— Що сказала? Не чую.
Марія повторила голосніше. Євдокія опустилася на табурет, захиталася й заплакала.
— Приїхала… Все-таки приїхала друга бабуся…
Розмовляти було важко: господиня погано чула, перепитувала й відповідала невлад. Галина нахилилася майже до самого її вуха.
— Де Дарина? Я хочу її забрати.
— Немає Даринки. Немає її тут.
Галина зблідла. Марія швидко втрутилася:
— Не лякайте людину, Євдокіє Семенівно. Дівчинка жива. Я сусідка, тепер майже весь час тут, бо господиня зовсім ослабла. Рідні в неї майже не лишилося: обидва сини померли. Навесні Дарину забрала Інна, онука Євдокії Семенівни від старшого сина. В Інни двоє маленьких дітей-погодків, їй потрібна допомога. Дівчинка живе в неї.
— А школа?
— Восени почнуть перевіряти документи. З’ясується, що дитина фактично в далекої родички без оформленої опіки, і втрутяться служби. Ми цього боїмося.
— Я все оформлю. Заберу її додому.
Марія глянула спідлоба.
— Ви справді стільки років не знали?
Галина перехрестилася.
— Клянуся, дізналася кілька днів тому. Ми й про те, що Марина була заміжня, майже нічого не знали.
Поділіться враженням від історії
0Коментарі з’являються після короткої автоматичної перевірки. Будь ласка, без посилань, реклами та особистих даних.
Поруч з ім’ям покажемо країну — її визначаємо за IP-адресою; саму адресу не показуємо, а для захисту від спаму зберігаємо лише її зашифрований відбиток.