За час відсутності Галини знайшовся паспорт. Провідниця виявила документ у вагоні: злодії забрали гроші й каблучку, а непотрібні папери викинули. За адресою із заяви звістка прийшла Бондаренкам. Паспорт лежав у відділку поліції й готувався до відправлення за місцем проживання.
Уранці Павло поїхав разом із Галиною. Документ устигли забрати до відправлення. Коли знайома обкладинка лягла їй у долоню, Галина відчула таке полегшення, ніби повернули частину колишнього життя.
Лариса взяла відгул і оголосила, що на пошуки Дарини поїде разом із нею.
— Саму вас більше не відпущу. Ви змінилися, тітко Галю. Стали сміливішою, але тримаєтеся на самій упертості.
— А як тут не триматися? Дванадцять років не знала, що онука росте в чужих. Степан помер і навіть не почув про неї. А ми ж дівчинку в родині завжди чекали.
Автобус повіз їх у передмістя. Від зупинки жінки йшли кривою вулицею приватного сектору: бетонні стовпи, різномасті паркани, рідкі кущі. Біля узбіччя чорнів остов згорілої машини, у дворах гавкали собаки. Галині здалося, що мешканці давно перестали помічати занедбаність своєї вулиці. Біля потрібного будинку вони кілька разів покликали господиню й уже хотіли постукати у вікно, коли на ґанку з’явилася жінка в літах із круглим в’язаним килимком у руках.
— Євдокія Семенівна тут живе? — спитала Лариса.
— Тут. А ви хто? Із соціальної служби?
Галина не витримала обережних пояснень.
— Я бабуся Дарини. Мати Марини. Тільки недавно про онуку дізналася.
Жінка сплеснула руками, упустила килимок, підняла й знову повісила на перила.
— Нарешті хтось згадав про дівчинку. Заходьте.
У домі було бідно, але чисто й жарко натоплено. Слідів дитини Галина не помітила: ні шкільних зошитів, ні одягу, ні іграшок. Жінка, яка назвалася Марією, голосно покликала господиню.
Із кімнати повільно вийшла повна старенька в теплій безрукавці, вовняних шкарпетках і простій хустці. Вона трималася за одвірок і мружилася, намагаючись роздивитися гостей.
— Хто прийшов?
— Євдокіє Семенівно, мене Галиною звати. Дарина — моя онука. Я мати Марини.
— Що сказала? Не чую.
Марія повторила голосніше. Євдокія опустилася на табурет, захиталася й заплакала.
— Приїхала… Все-таки приїхала друга бабуся…
Розмовляти було важко: господиня погано чула, перепитувала й відповідала невлад. Галина нахилилася майже до самого її вуха.
— Де Дарина? Я хочу її забрати.
— Немає Даринки. Немає її тут.
Галина зблідла. Марія швидко втрутилася:
— Не лякайте людину, Євдокіє Семенівно. Дівчинка жива. Я сусідка, тепер майже весь час тут, бо господиня зовсім ослабла. Рідні в неї майже не лишилося: обидва сини померли. Навесні Дарину забрала Інна, онука Євдокії Семенівни від старшого сина. В Інни двоє маленьких дітей-погодків, їй потрібна допомога. Дівчинка живе в неї.
— А школа?
— Восени почнуть перевіряти документи. З’ясується, що дитина фактично в далекої родички без оформленої опіки, і втрутяться служби. Ми цього боїмося.
— Я все оформлю. Заберу її додому.
Марія глянула спідлоба.
— Ви справді стільки років не знали?
Галина перехрестилася.
— Клянуся, дізналася кілька днів тому. Ми й про те, що Марина була заміжня, майже нічого не знали.
Лариса підтвердила її слова. Тоді Марія розповіла решту. Спочатку сім’я Марини жила нормально. Потім вона почала зникати, заводити романи, залишати маленьку доньку на чоловіка й свекруху. Артем зрештою вигнав дружину. Працював далеко, часто їздив, але гроші на дитину надсилав. Після його смерті всі турботи лягли на Євдокію Семенівну. Марина з’являлася рідко й невдовзі зникла зовсім…
