Життя без прикрас— Пробачте за мою доньку, — сказала Галина. У її голосі не лишилося ні захисту, ні виправдань. — Дайте адресу Інни. Я заберу Дарину. У мене великий міцний дім, поруч річка, школа недалеко. За дітьми із села ходить автобус. Директор мене знає. Дівчинка не лишиться сама.
Марія прокричала це Євдокії Семенівні. Та витерла очі кінцем хустки.
— Забирайте. Тут їй тяжко. Інна не мати їй. За няньку тримає.
Жінки вже вийшли на ґанок, коли Галина раптом повернулася. Вона обняла Євдокію Семенівну за плечі, поцілувала в щоку, потім притисла до губ її натруджені руки.
— Дякую за онуку. Дякую, що виростили. Одужуйте.
Обидві плакали. Марія провела гостей до хвіртки.
— За стареньку не хвилюйтеся, не покину. Дарині передайте: бабуся під наглядом. А дівчинку забирайте, там їй недобре живеться.
Тягнути до наступного дня Галина не могла. За вказаною адресою вони вирушили відразу. Спочатку їхали автобусом, потім вийшли біля траси. Неподалік темніла стара церковна будівля. Галина перехрестилася, дивлячись на хрест, і попросила Степана допомогти їй не здригнутися.
За виробничими корпусами тяглися почорнілі бараки й прибудови. У повітрі стояв гіркий запах полину й диму. Між будинками бігали кури, за сараями виднілися невеликі городи. На лаві біля одного з бараків сиділи дві літні жінки. Вони відразу помітили чужих.
— Інну шукаємо, — почала Лариса. — У неї дівчинка Дарина.
— Із опіки, чи що? — пожвавішала одна. — Забирайте давно. Вона дитину за безкоштовну робітницю тримає. І кричить постійно.
— Сама випиває, компанії водить, — додала друга. — У закладі й то вихователі доглядають, а тут дівчинка всім винна.
Вони говорили навперебій, аж поки одна не нахилилася, вдивляючись у сусідній двір.
— Та он вона білизну знімає.
Галина побачила високу худеньку дівчинку. Та квапливо стягувала з мотузки ще вологі простирадла, рятуючи їх від диму, який несло з городів. Волосся було зібране в одну косу й перев’язане коричневою стрічкою, короткий сарафан відкривав тонкі коліна.
Галина завмерла. На мить перед нею постала старша сестра Віра в дванадцять років — той самий овал обличчя, та сама пряма спина. Вона хотіла покликати онуку, але горло стиснулося. Лариса першою пішла у двір і заговорила з дівчинкою. Дарина подивилася в бік Галини. Навіть здалеку було видно серйозний, недитячий погляд.
Потім дівчинка заперечно похитала головою, щось пояснила й понесла таз із білизною до під’їзду. Лариса повернулася.
— Це вона. Інни вдома немає, Дарина сама з малюками. Зараз поїхати не може. Треба дочекатися господині.
— Ти повертайся до сім’ї, Ларочко. Я залишуся.
— Навіть не думайте. Разом дочекаємося.
Перед входом стояли саморобні столи з гасовими плитками. В одній каструлі щось кипіло. На другому поверсі двері були відчинені. Із загального коридору визирав трирічний хлопчик у спущених колготках і майці, за ним стояла Дарина.
— Тітка Інна о котрій приходить? — спитала Лариса.
— Близько шостої.
Поділіться враженням від історії
0Коментарі з’являються після короткої автоматичної перевірки. Будь ласка, без посилань, реклами та особистих даних.
Поруч з ім’ям покажемо країну — її визначаємо за IP-адресою; саму адресу не показуємо, а для захисту від спаму зберігаємо лише її зашифрований відбиток.