Дарина швидко підняла малу, сіла з нею за стіл і дала бублика. Хлопчик потягнувся до пляшок у кутку.
— Мишку, не чіпай. Я скільки разів казала?
Галина покликала його, і дитина без страху вилізла їй на коліна. Вона гойдала хлопчика й не могла відвести очей від онуки.
— Пробач, що ми без запрошення, — почала Лариса. — Твоя бабуся тільки недавно дізналася, що в Марини є донька.
— Я знаю, — спокійно відповіла Дарина. — Мама приховує мене. Думає, що з дитиною її ніхто не візьме заміж. Вона обіцяла забрати, коли влаштується.
Лариса розгублено похитала головою. Галина спитала:
— Як тобі тут живеться, Дариночко?
— Добре.
Відповідь прозвучала надто швидко. Дівчинка взялася до малої й більше не дивилася на гостей.
— Я живу в селі, — вела далі Галина. — Дім у нас кам’яний, кімнат кілька. Поруч річка, влітку діти купаються, ходять по гриби й ягоди. Я після смерті діда зовсім сама. Він так і не дізнався, що в нього є онука.
Дарина трохи підвела голову.
— У тебе ще два двоюрідні брати. Один уже закінчив інститут і одружився, другий навчається. Живуть вони не поруч, але приїжджають. Велика в тебе сім’я, просто ніхто про тебе не знав.
Мишко потягнувся до цукорниці. Галина хотіла дати шматочок, але Дарина зупинила:
— Йому не можна багато солодкого, у нього висип буває.
— Тоді бублика?
Дівчинка кивнула. У цьому короткому русі було стільки звичної відповідальності, що Галина остаточно зрозуміла: дванадцятирічна дитина тут давно живе як доросла.
— Я хочу, щоб ти поїхала зі мною, — сказала вона й одразу злякалася власної прямоти. — Марина просила тебе забрати. Але справа не тільки в її проханні. Я не знала про тебе. Щойно дізналася, одразу повернулася. Вже майже місяць дорогами, виходить, заради цієї зустрічі.
Дарина обережно поклала малу в ліжечко. Та відразу потяглася до неї, і дівчинка знову взяла дитину на руки. Галина бачила: онука не просто вагається, чи їхати з незнайомою бабусею. Вона переживає, що буде з малюками, якщо вона піде.
— Хто за ними лишиться? — нарешті спитала Дарина.
— Це мають вирішувати їхні батьки, — відповіла Лариса. — Ти дитина, а не найнята нянька.
— Тітка Інна працює. Мишко в садок не ходить, малеча часто хворіє.
— Ти давно їм допомагаєш?
— Із весни. Спочатку бабуся ще вставала, потім тітка Марія стала в неї жити, а мене сюди привезли.
Кожну фразу Дарина вимовляла без скарги. Розповідала, як встає раніше за всіх, розігріває сніданок, пере речі, біжить до магазину. Шкільні підручники лишилися в Євдокії Семенівни, але вона іноді брала книжки в сусідських дітей, щоб не забути пройденого. Інна обіцяла восени вирішити питання зі школою.
Галина слухала й відчувала водночас гордість і лють. Онука виявилася доброю, зібраною, терплячою — і саме тому дорослі переклали на неї власне життя.
— У нас теж буде багато справ, — сказала вона. — Я тримаю курей, є город і сад. Але ти допомагатимеш, а не відповідатимеш за все. Спочатку школа. Потім відпочинок. На річку підеш, подруг знайдеш. Домашня робота нікуди не дінеться, тільки вона не повинна заміняти дитинство…
