Дарина вперше подивилася просто в очі. Там майнуло бажання повірити, негайно погодитися, зібрати кілька речей і піти. Але досвід змушував бути обережною.
— А якщо я вам не сподобаюся?
— Ти вже моя онука. Це не залежить від того, чи подобатимемося ми одне одному кожного окремого дня. Можеш сердитися, сперечатися, помилятися. Дім від цього не зникне.
Галина сказала це просто, хоча сама тільки тепер зрозуміла різницю між обіцянкою Марини «заберу, коли влаштуюся» і справжньою відповідальністю. Дарина опустила голову, щоб приховати здригнуті губи.
— Я не знаю, — прошепотіла Дарина.
Лариса м’яко додала:
— Бабуся приїхала б раніше, якби їй хоч хтось сказав. Вона шукає тебе не з обов’язку.
Галина поспішила перебити, боячись тиснути на дівчинку.
— Нічого зараз не вирішуй. Дочекаємося тітки Інни, поговоримо. Я тільки хочу, щоб ти знала: у тебе є дім.
До шостої лишалося багато часу. Вони допомогли нагодувати малюків, зібрали розкидані іграшки. Потім вийшли у двір обговорити, що робити. Лариса мала повернутися до дітей і пообіцяла приїхати ввечері. Галина відмовилася їхати.
— Я тепер від неї нікуди. Досить із Дарини людей, які приходять і зникають.
Вона спитала в сусідок, де магазин, і невдовзі повернулася з хлібом, крупою, м’ясом, овочами й молоком. Дарина побачила її у дверях і завмерла.
— Ви не поїхали?
— Ні. Буду з тобою Інну чекати.
Дівчинка поставила пакет на стіл, сіла на ліжко й раптом уткнулася обличчям у подушку. Плечі затремтіли. Маленький Мишко, дивлячись на неї, теж заплакав.
Галина присіла поруч і погладила онуку по спині. На душі в неї вперше за всю поїздку стало не боляче, а тихо й ясно. Дарина плакала тому, що встигла вирішити: нові родичі пішли, навіть не попрощавшись.
— Іди до мене, — прошепотіла Галина.
Дівчинка підвелася й притулилася до її грудей. Галина обняла онуку однією рукою, другою притягла Мишка й відчула майже забуте щастя — не гучне, не святкове, а справжнє.
— Усе, Дариночко. Тепер будемо разом. Дорога в нас довга, ще встигнемо про все поговорити. І поплачемо, якщо захочеться, і посміємося. А поки давай приготуємо обід. Скоро Інна з чоловіком повернуться, треба зустріти їх по-людськи.
Дарина витерла обличчя, привела до ладу косу й повела бабусю на спільну кухню. Галина спершу почувалася чужою серед десятка каструль, гасівок і підписаних банок. Сусідка показала, який стіл належить Інні, де набрати води й у яку шафку можна поставити продукти. Невдовзі на плиті вже варився картопляний суп із м’ясом, поруч тушкувалася капуста. Дарина вправно чистила овочі й водночас стежила за малюками.
— Часто готуєш?
— Майже щодня. Тітка Інна пізно приходить.
— А білизна, прибирання?
— Теж я. Малюки ж самі не можуть.
Сусідка, почувши розмову, відвела Галину вбік.
— Правильно робите, що забираєте. Інна з Романом живуть погано. Сваряться, іноді б’ються, випивають не щодня, зате тяжко. Дівчинка в них і нянька, і прибиральниця, і куховарка. Інна кричить, може вдарити. Я вже думала йти до соціальної служби.
Галина слухала, стискаючи в руці рушник. Хотілося негайно вивести Дарину з кімнати, але вона змусила себе мовчати. Влаштувати скандал було легко; вивезти дитину без скандалу — значно важче.
Інна прийшла після шостої. Худорлява, смикана, але ще молода й миловида жінка спершу ніби зраділа. Сплеснула руками, схопила Дарину за плечі…
