— Оце так! Бабуся знайшлася! Пощастило тобі, дівко.
Галина відтанула. Подякувала за те, що Інна прихистила онуку після хвороби Євдокії Семенівни, запропонувала сісти до столу. Однак радість господині швидко змінилася роздратуванням. Вона почала збирати з підлоги одяг і жбурляти на ліжко.
— Усі тепер дякувати вміють. А хто дівчинку від закладу врятував? Я. Хто годував? Я. Нікому вона не була потрібна, поки в мене не з’явилася.
— Я цього не заперечую. Дякую вам. Я заберу її й оформлю документи.
— А мені що робити? На кого дітей лишати? У садочку місць немає, сусіди допомагати не хочуть. Мені роботу кидати?
До кімнати зайшов її чоловік Роман — бородатий, у смугастій майці. Він довго вмивався біля умивальника, фиркав і робив вигляд, що розмови не чує. Потім сів до столу й почав їсти.
— Романе, скажи їй, — зажадала Інна. — Вони Дарину забрати хочуть.
Чоловік грюкнув долонею по столу. Підстрибнула кришка сковороди. Дарина відразу втягла голову в плечі.
— Нікуди вона не поїде. Ми її годуємо, витрачаємося. Нехай тут живе.
Він доїв і пішов у сусідню частину кімнати. Інна ніби отримала дозвіл більше не прикидатися. На вмовляння відповідала одне й те саме: чоловік проти. Коли Галина заговорила про права рідної бабусі й бажання самої Дарини, господиня почала натякати, що гостям час іти.
Галина лишилася сидіти біля столу.
Поки Інна перелічувала свої витрати, Галина дістала гроші й запропонувала відшкодувати продукти та необхідні покупки за місяці, проведені Дариною в домі. Вона не хотіла, щоб розмова про дитину перетворилася на торг, але прагнула прибрати останній розумний аргумент.
Інна подивилася на купюри й іще дужче розсердилася.
— Думаєте, справа тільки в грошах? Я її в дім пустила, а тепер мені спасибі й до побачення?
— Я вам дякую. Але Дарина не зобов’язана розплачуватися за прихисток доглядом за двома дітьми.
— Вона сама допомагає! Ніхто не змушує.
У цю мить із ліжечка заплакала мала. Інна навіть не повернулася. Дарина машинально ступила до дитини, але Галина м’яко втримала її за руку. Господиня помітила цей жест і затнулася. Кілька секунд у кімнаті було чути тільки дитячий плач. Нарешті Інна роздратовано підняла дівчинку з ліжечка.
Для Галини це стало остаточним підтвердженням: онуку тримали не з прив’язаності, а з вигоди. Вона прибрала гроші назад і повторила, що готова все оформити законно, звернутися до соціальної служби й підтвердити спорідненість. Інна відповідала дедалі голосніше, але за її криком уже відчувався не гонор, а страх утратити безкоштовну допомогу.
— Без онуки не піду.
— Ночувати тут збираєтеся?
— Якщо буде треба.
Дарина мовчки витирала сльози. Галина не підвищувала голосу, але всередині все було натягнуте, мов струна. Зрушити її з місця можна було тільки силою. Інна ходила з кутка в куток, звинувачувала рідню, соціальні служби, сусідів і саму Дарину в невдячності. Галина відповідала коротко: дівчинка їде з нею.
Суперечку перервав гучний стукіт у двері. З коридору долинув знайомий голос:
— Тітко Галю, ви де тут?
Це був Павло. Лариса, повернувшись додому, розповіла чоловікові про все, і він вирішив не чекати вечора. Інна відчинила й мимоволі відступила. Павло зайшов, побачив Галину, заплакану Дарину й одразу зрозумів ситуацію.
— Чому дитина ще не зібрана? — спитав він спокійно. — Дарино, де твої документи…
