Дівчинка кинулася до комода, дістала свідоцтво про народження. Павло перевірив і поклав до внутрішньої кишені піджака. Потім простягнув їй чорний похідний рюкзак.
— Складайте найнеобхідніше. Решту потім вирішимо.
Дарина потягнулася по рюкзак і глянула на Інну. Та закричала чоловіка. Із сусідньої частини кімнати долинуло невдоволене бурчання.
Павло повернувся до Галини:
— У дворі стоїть червона машина. Ідіть і сідайте. З нами приїхав Денис, він зараз підніметься.
Галина вловила його задум. Підхопила сумку, кинула онуці підбадьорливий погляд і майже побігла вниз. Права нога боліла, але вона не зважала. У машині сиділа ні жива ні мертва й дивилася на двері барака.
За кілька хвилин Денис, високий приятель Павла, швидким кроком увійшов до під’їзду. Очікування розтяглося. Галина уявляла крик, бійку, втручання поліції. Вона вже збиралася вийти, коли на ґанку з’явилася Дарина. За нею йшли Павло з рюкзаком і усміхнений Денис.
Пізніше чоловіки розповіли: Роман, побачивши двох упевнених дорослих і документи в Павла, миттю втратив войовничість. Буркнув, що не стане воювати через чужу дитину, і дозволив поїхати. Інна ще скаржилася на роботу й дітей, але втримувати Дарину не наважилася.
На задньому сидінні Галина тримала онуку за руку.
— Не бійся. Скоро поїдемо додому. Дорога довга, зате у великому місті побачиш метро. Там сходи самі їдуть — ногами йти не треба.
Дарина вперше ледь помітно всміхнулася.
— А літаком літала?
— Ні.
— Я теж боялася. Але всьому колись буває вперше.
Павло глянув у дзеркало.
— До пересадкового міста ви полетите. Досить тітці Галі тижнями трястися у вагонах. Документи тепер є, квиток купимо.
У родині Бондаренків вони прожили ще три дні. Лариса повела Дарину до магазину, купила спортивний костюм, взуття й кілька речей на перший час. Сини оточили гостю турботою. Молодший, Максим, постійно знаходив привід опинитися поруч, і мати зі сміхом шепотіла Галині, що хлопець, здається, вперше закохався.
Першого вечора Дарина не знала, куди себе подіти. Спитала, чи треба мити посуд, потім потягнулася по віник, почала складати чужий одяг на спинках стільців. Лариса кілька разів зупиняла її й нарешті посадила поруч із собою.
— У нас у кожного є свої обов’язки. Сьогодні твій — поїсти й відпочити.
Дівчинка насторожено подивилася, ніби чекала, що за добрими словами піде нове доручення. Галина помітила цей погляд і не стала метушитися довкола неї. Просто сіла поруч, поклала долоню на край столу. Дарина сама посунула свою руку ближче.
Після ванни Лариса дала їй чисту нічну сорочку. Дарина вийшла з вологою косою, зніяковіла й незвично маленька. Галина повільно розчесала довге волосся, намагаючись не смикати. Згадала, як колись заплітала Марину перед школою. Від спогаду защеміло серце, але вона не вимовила імені доньки.
На ніч Дарині постелили в одній кімнаті з Галиною. Дівчинка довго лежала нерухомо й дивилася в стелю.
— Бабусю, а ми точно поїдемо?
Слово «бабусю» прозвучало вперше. Галина боялася виказати, як багато воно для неї означає.
— Точно. Квитки купимо й поїдемо.
— А тітка Інна не забере мене назад?
— Ні. Павло тримає твої документи, потім віддасть мені. Удома все оформимо як слід. Ти більше не повернешся туди проти своєї волі…
