Дарина повернулася до стіни. За кілька хвилин Галина почула рівне дихання. Тільки тоді дозволила собі тихо заплакати — не від горя, а від полегшення.
Наступного дня Лариса водила їх по магазинах. Дарина вибирала найдешевше й відмовлялася від другої кофти. На гарні туфлі навіть не глянула, зате довго тримала в руках простий зошит із цупкою обкладинкою. Лариса купила відразу кілька зошитів, ручки й невеликий набір олівців.
Дорогою Лариса зізналася, що завжди мріяла про доньку, хоча доля подарувала їй двох синів. Тепер вона з особливою ніжністю поправляла Дарині комірець, радила колір кофти й раділа кожній речі, яку дівчинка все-таки погоджувалася приміряти.
— Це для школи, не подарунок, — сказала вона, помітивши протест. — Вчитися без зошитів не вийде.
Максим показав Дарині свої книжки, віддав кілька пригодницьких повістей у дорогу й пояснив, які предмети проходив у її віці. Дівчинка поступово розговорилася. Вона добре рахувала, любила читати й найбільше боялася відстати від класу. Галина пообіцяла поговорити з директором і, якщо знадобиться, знайти вчителя для додаткових занять. Жодних нових обіцянок про легке життя вона не давала; досить було впевненості, що труднощі не стануть причиною знову відмовитися від дитини.
У ці три дні Дарина все ще схоплювалася при плачі сусідського малюка за стіною й питала, чи не потрібна допомога на кухні. Але до від’їзду вже могла сидіти біля вікна з книжкою, не озираючись щохвилини на дорослих. Лариса спостерігала за нею й тихо казала Галині:
— Хороша дівчинка. Їй би тільки повірити, що її не виженуть.
— Повірить, — відповідала Галина. — Не словами, то часом.
Вони з’їздили до Євдокії Семенівни. Дарина сіла біля її ліжка й довго тримала за руку. Обидві плакали, але старенька відпускала дівчинку спокійно: тепер поруч була рідна бабуся, готова відповідати за неї. Марія пообіцяла доглядати Євдокію й повідомляти про здоров’я.
Зінаїда Петрівна теж прийшла провести їх. В аеропорту зібралися Лариса, Павло, їхні сини й енергійна сусідка.
— А я ж спершу вирішила, що ваша бабуся по під’їздах квартири видивляється, — зізналася вона Дарині. — А виявилося, вона онуку через пів країни шукала. І таки знайшла.
Вечір був тихий і м’який. Дарина в новому спортивному костюмі виглядала зовсім інакше: все ще худа й серйозна, але вже не схожа на маленьку прислугу з барака. Лариса кілька разів обійняла її, сунула в рюкзак солодощі й записала телефон.
Галину довго вмовляти не довелося. Страх перед польотом зник поруч із бажанням якнайшвидше привезти онуку додому. Коли літак піднявся, вона стиснула підлокітники, але майже відразу розслабилася. За вікном розстелялися хмари, схожі на засніжені вершини або крони величезного лісу. Дарина не відривалася від ілюмінатора.
У пересадковому мегаполісі вони з аеропорту дісталися до залізничного вокзалу метро. Тепер Галина впевнено купувала квитки, вибирала напрямок і вела онуку підземними переходами. Той самий ескалатор, який недавно здавався прірвою, став кумедним дорожнім механізмом.
— Тримайся праворуч, — пояснювала вона. — А якщо поспішають, проходять ліворуч. Не бійся дверей, я скажу, коли виходити.
У поїзді Галина почувалася досвідченою мандрівницею. Показувала, куди прибрати багаж, як застелити полицю, в який момент можна вийти на станції й трохи прогулятися.
Першого ранку Дарина прокинулася раніше й довго лежала тихо, ніби боялася розбудити бабусю й отримати догану. Коли Галина розплющила очі, дівчинка вже склала ковдру й поставила на стіл дві кружки.
— Можна я по окріп схожу?
— Авжеж. Тільки капці взуй, підлога холодна.
Дарина повернулася з чайником і відразу взялася діставати їжу. Галина зупинила її…
