— Спершу вмийся. Сніданок приготуємо разом. Тут не треба встигати всіх обслужити до того, як вони прокинуться.
Дівчинка знітилася, але послухалася. Пізніше, коли вони їли, Галина розповідала про дім: про кімнату, вікна якої виходять у сад, про шкільний автобус, про Надію та її звичку приходити без стуку, про котів на теплій призьбі. Дарина ставила короткі запитання: далеко чи річка, чи є взимку сніг, чи можна тримати книжки на дідових полицях, чи сердиться дядько Богдан, що про неї не знали.
— Він сердитиметься тільки на дорослих, — відповіла Галина. — На тебе він чекає, хоч іще не знає, якою ти стала.
Вона не стала обіцяти, що нове життя буде безхмарним. Доведеться оформляти опіку, наздоганяти школу, звикати одна до одної. Можливо, Марина подзвонить і знову все ускладнить. Але тепер кожну трудність розв’язуватимуть дорослі, а не дванадцятирічна дівчинка.
На довгій зупинці вони вийшли на платформу. Дарина тримала бабусю під лікоть, хоч Галина запевняла, що йде добре. Купили чай і дві булочки, постояли біля вагона. Поїзд тягнувся в обидва боки, люди гуляли, хтось годував птахів. Дарина раптом розсміялася, коли нахабний птах вихопив крихту майже з її пальців. Це був перший вільний дитячий сміх, який Галина почула від онуки.
— За дві години буде довга зупинка, майже пів години. Купимо гарячого чаю.
Дарина вперше летіла літаком і їхала далеким поїздом. Для неї дорога стала не випробуванням, а пригодою. Вона швидко освоїлася, допомагала бабусі, залазила на верхню полицю й довго дивилася на міста, селища й ліси за вікном.
У Галини ніби відкрилося друге дихання. Біль відступив, утома більше не пригнічувала. З’явилися плани: показати онуці річку, відвести до директора школи, познайомити з Богданом, Оксаною й двоюрідними братами. Треба буде купити письмовий стіл, перебрати одяг, поставити в кімнаті один зі Степанових різьблених стільців.
Печаль за Мариною лишилася всередині, але стала тихою. Галина все ще сподівалася, що донька колись схаменеться, згадає про матір і про дитину. Може, життя винесе її зі звичного шторму до спокійного берега. А якщо ні, ніхто не здатен силоміць розтопити серце дорослої людини.
Увечері Галина підвелася зі своєї полиці й поправила ковдру на заснулій онуці. Дарина уві сні виглядала молодшою за дванадцять. Зникла доросла складка між бровами, долоня спокійно лежала на подушці.
Галина не розпитувала її про минуле й не змушувала скаржитися на Марину, Інну чи когось іще. Жалість могла знову зробити дівчинку безпорадною, а їй потрібні були надійність і час. Вони просто житимуть разом. Решту Дарина розповість сама, коли захоче.
За вікном спалахували й зникали вогні. Тепер Галині було зрозуміло, чому душа так наполегливо гнала її в невідомість. Вона їхала ніби до доньки, але насправді дорога вела до онуки — до дитини, змученої невизначеністю і надто рано навченої дбати про всіх, крім себе.
Галина тихенько прошепотіла, і слова злилися зі стукотом коліс:
— Везу її, Степане. Скоро додому привезу. Бачиш, упоралася. Тяжко було, але таки впоралася.
Вона подивилася в темне вікно. На мить їй привидівся високий берег, голубуватий вечірній серпанок і рідний дім зі світлими вікнами. Він стояв над річкою, як маяк, і кликав їх обох.
Галина поверталася додому з онукою.
