Марина різко підняла обидві долоні.
— Ти була в нього на роботі?
— Довелося. Адреси ж не знала.
— Мамо, що ти наробила?
Крик був такий пронизливий, що Галина притисла руку до грудей.
— Я хіба знала? Я тільки побачити тебе хотіла.
— Побачила. І що тепер? Він більше сюди не прийде! Він одружений, розумієш? Поки що не може розлучитися. Йому обіцяли нову посаду, після цього ми збиралися все владнати. А ти з’явилася на комбінаті й розповіла стороннім, хто я!
Галина оглянула квартиру, поки донька ходила з кімнати в кімнату. Житло виглядало тимчасовим: чужі меблі, кілька яскравих суконь на дверцятах шафи, косметика біля дзеркала, немита чашка на підвіконні. Жодної сімейної фотографії. Вона мимоволі шукала хоч якийсь знак колишньої Марини — дівчинки, яка боялася нападів і засинала, тримаючись за материн палець.
— Ти хоч здорова? — спитала Галина.
— До чого тут моє здоров’я?
— До того, що я три роки не знала, чи ти жива. Батько помер, ти про це дізналася значно пізніше. Богдан шукав тебе. Я їхала не для того, щоб стежити за твоїми чоловіками.
Марина на секунду замовкла, але погляд лишився холодним.
— Я не просила мене шукати. Якщо не писала, значить, були причини.
— Могла написати два слова: «Жива, не хвилюйтеся».
— Ти однаково почала б розпитувати.
Галина відчула, як піднімається звичне бажання виправдати доньку: складна доля, невдалі шлюби, самотність, постійні переїзди. Раніше вона завжди знаходила для Марини пояснення. Тепер, після непритомності біля прохідної, виправдання раптом скінчилися. Лишилася доросла жінка, яка свідомо обірвала зв’язок із родиною.
Але сперечатися Галина не стала. Не заради сварки вона здолала цю дорогу. Підвелася, хотіла обійняти доньку, однак Марина відступила до шафи. Між ними лишилося кілька кроків, які виявилися довшими за всі залізничні маршрути.
Марина змусила матір повторити всі подробиці. Її не стривожили ні крадіжка паспорта, ні непритомність, ні високий тиск. Зате звістка про те, що розмову в медпункті могла чути лікарка, привела в лють.
Галина сиділа на кухонному табуреті й винувато теребила край кофти.
— Пробач. Я не хотіла тобі зашкодити.
— Тобі треба поїхати. Сьогодні. Я дам трохи грошей, хоча в самої зараз сутужно.
— У мене є гроші, — різко відповіла Галина.
Вона привезла доньці гостинці, допомогу й материнське прощення, а отримала наказ піти. Однак сильніше за образу мучила думка, що через незнання вона справді зруйнувала Маринині плани. Донька металася кімнатою, витягала одяг із шафи, кидала халат на крісло, заколювала волосся на ходу.
Галина мовчки відкрила велику сумку й виставила на стіл банки з варенням, грибами, огірками й помідорами. Баул одразу став майже невагомим.
— Що це? — Марина влетіла на кухню зі шпильками в роті.
— Тобі привезла. Усе свіже, цьогорічне.
— Забирай. Мені не треба.
— Не понесу назад. Хочеш — віддай сусідам.
Галина застебнула порожню сумку й пішла до дверей. Марина поспішила за нею.
— Ти пробач, але в мене зараз життя вирішується. От улаштую все з Андрієм — тоді й тобі допоможу. Ми всі житимемо добре. Просто ти приїхала невчасно.
— І ти мене пробач, — відповіла мати. — Видить Бог, не хотіла псувати тобі життя…
