Галина побачила білу стелю, жінку-лікарку й ще двох стривожених працівників. Вона лежала на кушетці в заводському медпункті. У кутку стояли обидві її сумки.
— Де я?
— Ви знепритомніли біля прохідної. Тиск дуже високий. Вам необхідно до лікарні.
Галині дали пігулку, воду й солодкий чай. Черговий зазирнув до кабінету вже без колишньої різкості. Працівники переговорили між собою й знову спитали, кого вона розшукує. Цього разу пообіцяли подзвонити за внутрішніми телефонами.
— До лікарні поїдете? — знову спитала лікарка.
— Не можу. Я не місцева, паспорта немає. Мені б доньку знайти…
Договорити не вдалося. Після тижнів упертості й страху нерви нарешті відпустили. Галина закрила обличчя руками й розплакалася. Їй було соромно скаржитися чужим людям, але спинити сльози вона не могла.
— Лежіть спокійно, — жінка поправила подушку. — Зараз знайдуть вашу людину. Потім вирішимо, що робити далі.
За пів години у дверях з’явився невисокий лисуватий чоловік у сірому костюмі й краватці.
— Мене просили зайти. Хтось розшукував Андрія Кравченка?
Галина повільно сіла й розгладила штани на колінах.
— Ви Андрій Михайлович?
Чоловік кивнув.
— Я Галина, мама Марини.
Його обличчя миттю змінилося. Він відступив на пів кроку й спитав надто голосно:
— Якої ще Марини?
При цьому Андрій скосив очі на лікарку, яка заповнювала журнал. Галина зрозуміла: при свідках він нічого не скаже. Страх, що чоловік розвернеться й зникне, додав їй сили. Вона підвелася з кушетки, тримаючись за стіну, і вийшла в коридор. Лікарка гукнула, але Галина вже вхопила Кравченка за рукав.
— Мені нічого від вас не треба. Тільки адресу скажіть. Де моя донька?
Він поправив краватку, озирнувся на двері медпункту й спробував вивільнити руку.
— Не розумію, про кого ви.
— Розумієте. Я через стільки доріг сюди дісталася. Невже не назвете одну адресу?
Чоловік витримав її погляд, відвів очі й тихо промовив:
— Будинок шість, квартира дванадцять. Одна з вулиць біля старої арки. Зараз вона має бути вдома.
Після цього швидко пішов довгим коридором.
Лікарка вимагала госпіталізації, виписала рекомендації й наказала одразу після повернення звернутися до свого лікаря. Галина пообіцяла все виконати, подякувала й залишила на столі банку домашніх помідорів. Жінка намагалася повернути подарунок, але пацієнтка вже підхопила сумку.
Чи то ліки подіяли, чи то близькість зустрічі витіснила слабкість, але до потрібного двору Галина дісталася без нового нападу. Автобус висадив її біля кварталу старих будинків. Вона пройшла під низькою аркою, спитала в хлопчаків, які грали в м’яча, де перший під’їзд, і піднялася на третій поверх.
Перед дверима зупинилася. Провела гребінцем по волоссю, облизала пересохлі губи, поправила кофту. Стільки років чекання лишилося по той бік тонкої стіни. Галина натиснула на дзвінок.
Замки дзенькнули майже відразу. У темній передпокої з’явилася Марина — трохи погладшала, у довгому шовковому халаті з великими квітами, з розпущеним волоссям. Спершу її очі світилися очікуванням, потім вона побачила матір і завмерла.
— Мамо? Ти звідки?
Галина прикрила рот рукою, але ридання все одно вирвалося.
— Мариночко… Знайшла тебе…
Вона ступила всередину. Донька відступила, продовжуючи ставити те саме запитання. Галина збивчиво розповідала про село, листи, поїзди й Ларису. Не встигли пройти до кімнати, як вона з вдячністю згадала Андрія Кравченка.
— Він мені адресу дав. Інакше я б іще невідомо скільки ходила…
