Життя без прикрасНа одній станції склад стояв майже годину. Галина вийшла на платформу, обережно пройшлася вздовж вагона й помітила клумбу біля будівлі вокзалу. Прості квіти нагадали луг, на якому Степан колись поставив дім. Їй захотілося повернути назад. До рідної станції однаково довелося б їхати багато днів, але сам вибір ніби ще існував: сісти на зустрічний поїзд, повернутися до річки й визнати, що пошуки виявилися не під силу.
Вона уявила, як Надія розчинить хвіртку, як Богдан спершу зрадіє, потім спитає про Марину. Доведеться відповісти, що злякалася останнього відтинку. І кожної наступної ночі Галина думатиме: а раптом до доньки лишалося всього кілька годин? Провідниця підняла сигнальний прапорець. Галина повернулася до вагона.
Дні в дорозі вона ділила на маленькі завдання. Уранці приймала ліки й змушувала себе з’їсти кашу. Удень записувала на клаптику паперу назви пересадок, прізвище Кравченко й усе, що знала про підприємство. Увечері перевіряла гроші й довідку. Вона більше не намагалася охопити думками весь шлях — треба було витримати тільки поточний день, а потім наступний.
Попутники змінювалися. Хтось допомагав поставити сумку, хтось дратувався через повільні рухи, хтось ділився газетою. Галина майже нікому не розповідала, навіщо їде. Після крадіжки стала обережнішою, але не озлобилася: надто багато незнайомців уже підхоплювали її баул, пояснювали маршрут і приносили воду.
Уві сні їй являвся дім над річкою. У вечірній синяві вікна горіли теплим світлом, ніби кликали повернутися. Галина знала, що повернеться, але поки що поїзд віз її в протилежний бік.
Після останньої залізничної пересадки вона вийшла на галасливій автостанції. Молоді хлопці допомогли зняти велику сумку, поставили її біля лави й побігли до свого автобуса. Галині хотілося залишити баул просто там. Плечі й спина боліли так, що кожна ручка здавалася залізною. Але всередині лежали останні гостинці для Марини, і вона знову підняла ношу.
Виявилося, металургійний комбінат розташований не в цьому місті, а в сусідньому промисловому селищі. Галині довелося повернутися до кас, чекати ще дві години серед бензинового запаху, а потім їхати переповненим автобусом. Від вокзальної їжі вона майже відмовилася: шлунок уже одного разу підвів. Купила чай і шоколад, проковтнула кілька шматочків, не відчувши смаку.
Управління підприємства містилося в довгій чотириповерховій будівлі за широкою прохідною. Від зупинки до сходів тяглася пряма дорога. Кожен її метр вимагав зусилля. Галина йшла повільно, перехоплювала сумку з руки в руку й дивилася тільки собі під ноги.
У будці сидів черговий.
— Добрий день. Мені треба знайти Андрія Михайловича Кравченка. Він у вас начальником працює.
— Тут тисячі працівників. Я не можу знати всіх за прізвищами. Хто ви йому?
— Майже родичка. Моя донька з ним приїхала.
Черговий уперше уважно подивився на неї.
— Ми не довідкова служба. Звертайтеся за домашньою адресою.
— Адреси в мене немає. Я здалеку…
За спиною безперервно крутився турнікет. Люди показували перепустки, поспішали на зміну, роздратовано обходили жінку з баулом. Черговий попросив не заважати роботі.
Галина спустилася зі сходів. Ноги стали ватяними, у вухах зашуміло. Сонце відбивалося в калюжах і сліпило, але вона майже нічого не бачила. Поставила сумку на асфальт, хотіла присісти поруч — і раптом земля хитнулася. Перехожі встигли помітити, як літня жінка незграбно опустилася на коліна, а потім лягла набік.
Крики долинали ніби крізь воду. Хтось кликав лікаря, хтось піднімав її. Свідомість повернулася від різкого запаху нашатирю.
Поділіться враженням від історії
0Коментарі з’являються після короткої автоматичної перевірки. Будь ласка, без посилань, реклами та особистих даних.
Поруч з ім’ям покажемо країну — її визначаємо за IP-адресою; саму адресу не показуємо, а для захисту від спаму зберігаємо лише її зашифрований відбиток.