На одній станції склад стояв майже годину. Галина вийшла на платформу, обережно пройшлася вздовж вагона й помітила клумбу біля будівлі вокзалу. Прості квіти нагадали луг, на якому Степан колись поставив дім. Їй захотілося повернути назад. До рідної станції однаково довелося б їхати багато днів, але сам вибір ніби ще існував: сісти на зустрічний поїзд, повернутися до річки й визнати, що пошуки виявилися не під силу.
Вона уявила, як Надія розчинить хвіртку, як Богдан спершу зрадіє, потім спитає про Марину. Доведеться відповісти, що злякалася останнього відтинку. І кожної наступної ночі Галина думатиме: а раптом до доньки лишалося всього кілька годин? Провідниця підняла сигнальний прапорець. Галина повернулася до вагона.
Дні в дорозі вона ділила на маленькі завдання. Уранці приймала ліки й змушувала себе з’їсти кашу. Удень записувала на клаптику паперу назви пересадок, прізвище Кравченко й усе, що знала про підприємство. Увечері перевіряла гроші й довідку. Вона більше не намагалася охопити думками весь шлях — треба було витримати тільки поточний день, а потім наступний.
Попутники змінювалися. Хтось допомагав поставити сумку, хтось дратувався через повільні рухи, хтось ділився газетою. Галина майже нікому не розповідала, навіщо їде. Після крадіжки стала обережнішою, але не озлобилася: надто багато незнайомців уже підхоплювали її баул, пояснювали маршрут і приносили воду.
Уві сні їй являвся дім над річкою. У вечірній синяві вікна горіли теплим світлом, ніби кликали повернутися. Галина знала, що повернеться, але поки що поїзд віз її в протилежний бік.
Після останньої залізничної пересадки вона вийшла на галасливій автостанції. Молоді хлопці допомогли зняти велику сумку, поставили її біля лави й побігли до свого автобуса. Галині хотілося залишити баул просто там. Плечі й спина боліли так, що кожна ручка здавалася залізною. Але всередині лежали останні гостинці для Марини, і вона знову підняла ношу.
Виявилося, металургійний комбінат розташований не в цьому місті, а в сусідньому промисловому селищі. Галині довелося повернутися до кас, чекати ще дві години серед бензинового запаху, а потім їхати переповненим автобусом. Від вокзальної їжі вона майже відмовилася: шлунок уже одного разу підвів. Купила чай і шоколад, проковтнула кілька шматочків, не відчувши смаку.
Управління підприємства містилося в довгій чотириповерховій будівлі за широкою прохідною. Від зупинки до сходів тяглася пряма дорога. Кожен її метр вимагав зусилля. Галина йшла повільно, перехоплювала сумку з руки в руку й дивилася тільки собі під ноги.
У будці сидів черговий.
— Добрий день. Мені треба знайти Андрія Михайловича Кравченка. Він у вас начальником працює.
— Тут тисячі працівників. Я не можу знати всіх за прізвищами. Хто ви йому?
— Майже родичка. Моя донька з ним приїхала.
Черговий уперше уважно подивився на неї.
— Ми не довідкова служба. Звертайтеся за домашньою адресою.
— Адреси в мене немає. Я здалеку…
За спиною безперервно крутився турнікет. Люди показували перепустки, поспішали на зміну, роздратовано обходили жінку з баулом. Черговий попросив не заважати роботі.
Галина спустилася зі сходів. Ноги стали ватяними, у вухах зашуміло. Сонце відбивалося в калюжах і сліпило, але вона майже нічого не бачила. Поставила сумку на асфальт, хотіла присісти поруч — і раптом земля хитнулася. Перехожі встигли помітити, як літня жінка незграбно опустилася на коліна, а потім лягла набік.
Крики долинали ніби крізь воду. Хтось кликав лікаря, хтось піднімав її. Свідомість повернулася від різкого запаху нашатирю.
— Розплющте очі. Не засинайте, чуєте…
