Дізнавшись про її поїздку, Лариса з Павлом знову почали пошуки. З’ясували, що Марина якийсь час працювала на металургійному підприємстві в іншому промисловому місті. Потім звільнилася й поїхала разом із начальником цеху Андрієм Михайловичем Кравченком, якого перевели на величезний комбінат у далекому регіоні. На попередній роботі адреси не знали. Казали, що в чоловіка там дружина й сім’я. Чи разом вони тепер, встановити не вдалося.
— Поживіть у нас і повертайтеся додому, — вмовляла Лариса. — Ми продовжимо шукати, передамо Марині, щоб написала. У вас спина ледве розгинається.
Галина задумливо дивилася у вікно на дерево з незвичною формою листя. Навіть природа тут відрізнялася від рідної. Якщо їхати далі, все буде ще чужішим.
— Мені здається, я навіщось потрібна доньці, — тихо сказала вона. — Може, хворіє, може, грошей немає. У мене ж не все вкрали. Майже всі заощадження цілі.
Павло відклав виделку.
— Ви збираєтеся з однією довідкою шукати людину на підприємстві, де працюють тисячі людей? Адреси немає, паспорт украли. Вас навіть через прохідну не пропустять.
— Знаю прізвище й місце роботи. Спитаю. Не знайду — повернуся. Але якщо не спробую, потім сама себе з’їм.
Лариса відкинулася на спинку кухонного куточка й закрила обличчя долонями. Вона вже зрозуміла: переконувати марно.
Спершу розглядали літак. Так було б швидше, але виникли труднощі з довідкою й багажем: банки з домашніми заготовками могли не прийняти. До того ж від самої думки про політ Галина блідла. Вирішили їхати поїздами: кілька діб до великої пересадкової станції, потім ще два дні й останній відтинок автобусом.
Павло домовився про квитки за тимчасовою довідкою. Лариса до від’їзду лікувала Галинину спину, постачала пігулками й далі просила лишитися. Вона подарувала гості зручні штани, легку кофту й дорожні капці.
— У сукні на нижній полиці намучитеся. Бачите, майже всі жінки їздять у штанах.
Галина сором’язливо перевдяглася й визнала, що так справді зручніше. Лариса зібрала їй продукти, які не псувалися в дорозі, окремий пакет ліків і термос.
На вокзалі Галина міцно обійняла її.
— Хороша ти, Ларочко. Щаслива твоя мати. Я теж хочу знати, що недарма народила й виростила доньку.
Поїзд рушив майже беззвучно, а за кілька хвилин уже набрав швидкість. Виїжджаючи, Галина відчувала вдячність до Бондаренків і водночас провину: їхній дім показав їй, якою могла б бути Марина, якби захотіла жити інакше.
Нова дорога змішалася з короткими снами, станціями й однаковими вагонними вікнами. Тепер Галина не боялася провідників, табло й пересадок. Вона знала, де налити окропу, коли можна вийти розім’яти ноги й як заздалегідь зібратися перед своєю зупинкою. Але тіло втомлювалося дедалі сильніше. Навіть лежати цілими днями виявилося важкою працею: нила поперек, набрякали ноги, від запахів їжі починало нудити…
