Зінаїда Петрівна зустріла Ларису суворим допитом: чому літню жінку ніхто не чекав, чому вона мокла у дворі, чому родичі не залишили ключі сусідам. Лариса намагалася пояснити, що листа надіслали завчасно й родина була певна: поїздку скасували. Галина, ще не зовсім прокинувшись, переводила погляд з однієї на іншу й урешті розсміялася. Після тижнів тривоги ця суперечка двох турботливих жінок здалася майже домашньою.
Лариса допомогла вдягти піджак, її син узяв важку сумку. Прощаючись, Галина пообіцяла зайти до Зінаїди Петрівни перед від’їздом. Старенька сунула їй до кишені дві булочки, що лишилися, й сказала, що обіцянки приїжджих нічого не варті, але двері все одно будуть відчинені.
Удома хлопці спершу розглядали гостю з цікавістю, потім швидко звикли. Один приніс миску для мокрого взуття, другий звільнив полиці в кімнаті. Галина дістала банки й пакети, призначені господарям. Лариса охала, питала, навіщо було тягти таку вагу через стільки пересадок, але тут-таки ставила подарунки в ряд і впізнавала материнські огірки, варення й сушені гриби.
Після ванни Галина довго сиділа на краю ліжка в чистій нічній сорочці. Уперше від моменту від’їзду довкола не рухалися стіни, не стукотіли колеса, не оголошували станції. Від цілковитої тиші навіть паморочилося в голові. На вечерю Лариса приготувала бульйон і відварену картоплю, щоб не тривожити шлунок гості. Павло слухав дорожню історію похмуро, особливо коли мова дійшла до нападу, але не перебивав.
— Довідку завтра покажете, — сказав він. — Дізнаємося, як відновити паспорт. А сьогодні жодних рішень. Ви маєте виспатися.
Галина підкорилася, хоча в кімнаті ще довго розрізняла кроки господарів і шепіт дітей у коридорі. Їй було тепло й безпечно, але свідомість і далі їхала у вагоні, перевіряла сумку й шукала в натовпі обличчя доньки.
— Ми ж написали, що Марини тут немає, — повторювала Лариса. — Вона давно поїхала. Як ви могли здолати весь шлях і нічого не знати?
Галина сіла, притримуючи ковдру на грудях.
— Як поїхала? Куди?
Від цієї безглуздої ситуації всім було незручно. Лариса звинувачувала себе за те, що не перевірила, чи отримали вдома листа. Галина переживала, що без запрошення звалилася людям на голову й зчинила переполох. Зінаїда Петрівна сердилася на всіх одразу й веліла спершу відвезти гостю, нагодувати й дати їй відпочити, а вже потім з’ясовувати, хто кому і коли писав.
У квартирі Бондаренків Галину зустріли по-родинному. Двоє синів без суперечок поступилися їй кімнатою. Лариса набрала теплу ванну, приготувала чисту постіль, поставила на стіл їжу й без кінця розпитувала про рідне село. Павло повернувся з роботи й довго перепрошував за те, що не зустрів. Галина розповіла про крадіжку в поїзді й показала довідку замість паспорта. Лариса принесла пухову хустку, закутала їй спину й буквально відправила до ліжка.
Попри втому, сон не приходив. Галина порівнювала доньку з її подругою. У Лариси була невелика, але доглянута квартира, виховані діти, надійний чоловік. Обоє працювали, їздили відпочивати й не забували матерів. Марина починала ту саму дорогу поруч із ними, але щоразу обирала інший поворот. «Де ми зі Степаном недогледіли?» — питала себе Галина. Відповіді не було.
Уранці Павло пояснив причину плутанини. Перед відрядженням він попросив колегу передати родині повідомлення про приїзд Галини. Та пішла на лікарняний і нікому нічого не сказала. Павло сердито ходив кімнатою й обіцяв улаштувати розбір, а Галина махала руками.
— Нічого страшного не сталося. Зате я познайомилася із Зінаїдою Петрівною. Не щодня таку людину зустрінеш.
За сніданком вона розглядала кухонну плиту, яка запалювалася одним поворотом ручки, зручні шафки й незнайомі прилади. Лариса всміхалася з її подиву, але бачила: гостя чекає головної розмови.
— Розповідайте про Марину, — попросила Галина. — Не бережіть мене. Я заради цього приїхала…
