Галина почала стукати. Із сусідньої квартири визирнула сонна дівчина.
— Чого шумите так рано?
— Мені Ларису й Павла Бондаренків. Ми земляки.
— На роботі вони. Діти в школі. Сьогодні ж будній день.
Двері зачинилися. Галина розгублено спустилася на поверх нижче. Як на роботі? Лідія ж запевняла, що їх попередили. Іти було нікуди. Вона поставила сумку біля вікна й прихилилася до холодної стіни. Спина гуділа після вагонних полиць, ноги мерзли в мокрих туфлях.
За пів години Галина дістала сухі шкарпетки. Стояла на одній нозі, намагаючись перевзутися, коли відчинилися двері знизу. На майданчик вийшла сухорлява сива старенька в шарудливому плащі, з парасолькою під пахвою.
— Ви що тут робите?
— Бондаренків чекаю. Із тридцятої квартири.
— Ходять під’їздами, видивляються, а потім квартири обчищають.
— Я не злодійка. Здалеку приїхала.
— Знаємо ми таких. Повернешся з магазину — ні грошей, ні прикрас.
Галині й без того було ніяково, а тепер стало соромно до сліз. Старенька пішла, не перестаючи бурчати. Галина натягла другу шкарпетку й спустилася у двір. Під грибком біля пісочниці можна було сховатися від дощу, але незнайомка зупинилася біля воріт і підозріло стежила за нею. З під’їзду виходили люди. Галині здавалося, кожен осуджує мокру чужинку з величезним баулом.
Вона вирішила піти з двору. Куди — не знала. Ноги не слухалися, дощ забирався за комір. Не встигла дійти до хвіртки, як позаду пролунало:
— Гей, жінко!
Старенька квапливо дріботіла слідом.
— Ви справді не злодійка?
— Та яка з мене злодійка? Приїхала до знайомих, вони не зустріли, вдома нікого.
— Тоді чого мокнете? Ходімо до мене, чаю вип’єте.
— А ви не боїтеся лишати мене в квартирі?
Незнайомка зупинилася й подивилася так, ніби Галина сказала дурницю.
— Ви ж сказали, що не злодійка.
— Не злодійка.
— То нічого на себе наговорювати. Ходімо.
Її звали Зінаїда Петрівна. Квартира виявилася маленькою, теплою й напрочуд затишною. У заскленій шафі стояли порцелянові рибки — майже такі самі, як у Галини вдома. Уздовж стіни тіснилися книжкові полиці. Господиня ввімкнула обігрівач, поставила чайник і оголосила, що збігає до булочної, поки сусідки не розібрали свіжу випічку.
— Поки що хазяйнуйте самі.
— Як же ви мене саму залишите?
— А що з вами робити? За руку в магазин вести?
Двері зачинилися. Галина дивилася їй услід і не розуміла міських людей: спершу замикаються на кілька замків і підозрюють кожного перехожого, а за десять хвилин залишають незнайомця самого серед своїх речей.
Біля обігрівача її розморило. Вона сіла на диван, витягла хворі ноги й непомітно задрімала. Зінаїда Петрівна повернулася з гарячими булочками, напоїла гостю чаєм, розпитала про дорогу, а потім наказала лягти й укрила колючою ковдрою.
— Спіть. Ви схожі на мокру пташину. У такому вигляді знайомих не дочекаєтеся — захворієте раніше.
Галина намагалася заперечити, але очі заплющилися. Прокинулася вона лише по полудні від схвильованого жіночого голосу:
— Тітко Галю! Як же ви тут опинилися?
Біля дивана стояла Лариса — подорослішала, стривожена, захекана. За її спиною визирав школяр, який уже встиг подзвонити батькові. Запізніле попередження нарешті дійшло до родини, але надто пізно…
