До самого дому йшли мовчки. На подвір’ї Степан раптом притримав її за рукав і зник у сараї. Повернувся з невеликою лавкою. Різьблена спинка була такою тонкою й гарною, що Галина боялася торкнутися.
— Це тобі. Сідай.
Вона опустилася на край, провела долонею по гладенькому дереву й одразу зрозуміла, скільки вечорів він працював потай. Степан дивився винувато, ніби питав, чи пробачить вона йому за букет.
— На кожен мій день народження зробиш по різьбленому стільцю, — заявила Галина, ховаючи усмішку.
— Зроблю.
— Тоді гаразд. Обійдемося без квітів.
Стільці з’явилися задовго до наступного дня народження. Потім Степан зробив стіл, шафу, ліжко й майже всі меблі. Це була їхня сімейна мова любові: він рідко говорив гарні слова, зате будь-яка дошка в його руках перетворювалася на річ, яка могла пережити господаря.
Про квіти він згадав перед смертю. Сусідка Наталя Коваленко привезла з районного центру букет троянд і сказала, що його попросив купити Степан Іванович. Галина зайшла з букетом до кімнати, а чоловік, який уже майже не підводився, пробурмотів:
— От, Галю, подумав: жодного разу не подарував. Ти ж, мабуть, усе життя чекала.
Вона притисла троянди до обличчя. Сльози потекли самі, але Галина не могла ні підійти, ні відповісти. Степан заворушився й звично пробурчав:
— І зрозумій тебе. Не даруєш — погано, подаруєш — знов плачеш.
Тоді вона кинулася до нього, обняла, а пелюстки обсипалися на ковдру. Той букет виявився прощальним.
Спогад іще стояв перед очима, коли вагон стрепенув новий галас. Чоловік у смугастій майці вирішив допомогти своїй знайомій залізти на верхню полицю. Підхопив надто різко, вона скрикнула й, падаючи, пошкодила руку. Жінка плакала, чоловік бігав довкола, просив пробачення й не знав, куди себе подіти. На найближчу станцію викликали лікарів. Поїзд затримали, постраждалій наклали шину й повезли на обстеження. Галина дивилася вслід і думала, що навіть погана людина в одну мить може стати жалюгідною й безпорадною.
Вогні далекого міста з’явилися ще до світанку. Поїзд скидав швидкість, по шибці повзли дощові краплі. Галина припала до вікна й вдивлялася в людей на пероні. Десь глибоко жила безглузда надія побачити Марину. Раптом донька дізналася про приїзд матері й усе-таки прийшла? Підійде, обійме, скаже: «Пробач, мамо, поїхали до мене».
На платформі не було ні Марини, ні Лариси, ні Павла. У сірому ранковому світлі обличчя здавалися чужими. Галина вийшла з великою сумкою в одній руці й подарованою рудою сумочкою через плече. Дощ посилився. Спочатку вона вирішила, що ті, хто мав зустрічати, запізнюються, потім — що проспали. За годину надія розтанула. Довелося їхати за адресою самій.
Автобус довго петляв мокрими вулицями. Майже всю дорогу Галина стояла, бо місця звільнилися лише перед потрібною зупинкою. Потім розпитувала перехожих, звертала не в ті двори й знову поверталася. Домашні банки відтягували руку. М’які тканинні туфлі промокли наскрізь і при кожному кроці видавали жалібний звук.
О восьмій ранку вона знайшла будинок. Ліфта не було. Піднімаючи сумку на п’ятий поверх, Галина зупинялася на кожному майданчику. Серце ходило ходором. Нарешті перед нею опинилися потрібні двері. Вона натиснула на дзвінок, потім іще раз. За дверима стояла тиша…
