Життя без прикрасДо самого дому йшли мовчки. На подвір’ї Степан раптом притримав її за рукав і зник у сараї. Повернувся з невеликою лавкою. Різьблена спинка була такою тонкою й гарною, що Галина боялася торкнутися.
— Це тобі. Сідай.
Вона опустилася на край, провела долонею по гладенькому дереву й одразу зрозуміла, скільки вечорів він працював потай. Степан дивився винувато, ніби питав, чи пробачить вона йому за букет.
— На кожен мій день народження зробиш по різьбленому стільцю, — заявила Галина, ховаючи усмішку.
— Зроблю.
— Тоді гаразд. Обійдемося без квітів.
Стільці з’явилися задовго до наступного дня народження. Потім Степан зробив стіл, шафу, ліжко й майже всі меблі. Це була їхня сімейна мова любові: він рідко говорив гарні слова, зате будь-яка дошка в його руках перетворювалася на річ, яка могла пережити господаря.
Про квіти він згадав перед смертю. Сусідка Наталя Коваленко привезла з районного центру букет троянд і сказала, що його попросив купити Степан Іванович. Галина зайшла з букетом до кімнати, а чоловік, який уже майже не підводився, пробурмотів:
— От, Галю, подумав: жодного разу не подарував. Ти ж, мабуть, усе життя чекала.
Вона притисла троянди до обличчя. Сльози потекли самі, але Галина не могла ні підійти, ні відповісти. Степан заворушився й звично пробурчав:
— І зрозумій тебе. Не даруєш — погано, подаруєш — знов плачеш.
Тоді вона кинулася до нього, обняла, а пелюстки обсипалися на ковдру. Той букет виявився прощальним.
Спогад іще стояв перед очима, коли вагон стрепенув новий галас. Чоловік у смугастій майці вирішив допомогти своїй знайомій залізти на верхню полицю. Підхопив надто різко, вона скрикнула й, падаючи, пошкодила руку. Жінка плакала, чоловік бігав довкола, просив пробачення й не знав, куди себе подіти. На найближчу станцію викликали лікарів. Поїзд затримали, постраждалій наклали шину й повезли на обстеження. Галина дивилася вслід і думала, що навіть погана людина в одну мить може стати жалюгідною й безпорадною.
Вогні далекого міста з’явилися ще до світанку. Поїзд скидав швидкість, по шибці повзли дощові краплі. Галина припала до вікна й вдивлялася в людей на пероні. Десь глибоко жила безглузда надія побачити Марину. Раптом донька дізналася про приїзд матері й усе-таки прийшла? Підійде, обійме, скаже: «Пробач, мамо, поїхали до мене».
На платформі не було ні Марини, ні Лариси, ні Павла. У сірому ранковому світлі обличчя здавалися чужими. Галина вийшла з великою сумкою в одній руці й подарованою рудою сумочкою через плече. Дощ посилився. Спочатку вона вирішила, що ті, хто мав зустрічати, запізнюються, потім — що проспали. За годину надія розтанула. Довелося їхати за адресою самій.
Автобус довго петляв мокрими вулицями. Майже всю дорогу Галина стояла, бо місця звільнилися лише перед потрібною зупинкою. Потім розпитувала перехожих, звертала не в ті двори й знову поверталася. Домашні банки відтягували руку. М’які тканинні туфлі промокли наскрізь і при кожному кроці видавали жалібний звук.
Поділіться враженням від історії
0Коментарі з’являються після короткої автоматичної перевірки. Будь ласка, без посилань, реклами та особистих даних.
Поруч з ім’ям покажемо країну — її визначаємо за IP-адресою; саму адресу не показуємо, а для захисту від спаму зберігаємо лише її зашифрований відбиток.