— Гей! — гукнув Денис.
Артем мовчав.
Замок скрипнув. Денис увійшов, обережно наблизився.
— Ну нарешті, — пробурмотів він із явним полегшенням.
Для певності штовхнув Артема ногою. Той не поворухнувся. Денис поспішив нагору, вочевидь, збираючись підготувати все для завершення свого плану. Двері за собою він не зачинив.
Артем дочекався, поки кроки стихнуть, підвівся й вислизнув із підвалу. Від свіжого повітря запаморочилося в голові, але він змусив себе рухатися. Переліз через огорожу й пірнув у кущі.
Він бував у цьому будинку лише раз, але приблизно пам’ятав, де дорога. Кілька кілометрів ішов лісом, спотикаючись, зупиняючись, прислухаючись. Денис, мабуть, виявивши втечу, кинувся шукати в іншому напрямку. Це подарувало Артемові час.
Нарешті попереду показалася дорога.
Він довго не наважувався вийти з лісу. У такому стані він не зміг би відбитися, якби Денис з’явився знову. Але вдалині загуділа вантажівка. Артем ступив на проїжджу частину й підняв руки.
Машина різко загальмувала. Водій висунувся з кабіни й сердито вилаявся.
— Тобі жити набридло? Під колеса лізеш!
— Допоможіть, — хрипко сказав Артем. — Я не волоцюга. Я моряк. Мене тримали в підвалі. Не знаю скільки. За мною можуть гнатися.
Водій замовк. Уважно подивився на нього, потім вискочив із кабіни й допоміг забратися всередину.
Його звали Михайло. Він дав Артемові води, їжі й слухав його розповідь із похмурим обличчям.
— Мені треба до правоохоронців, — сказав Артем, коли закінчив.
— У цьому місці тобі туди краще не потикатися, — відповів Михайло. — Ти сам сказав, що той Денис там служить, та ще й зв’язки має. Він може встигнути все зам’яти. Треба виїхати подалі, а вже звідти заявляти про себе.
Артем замислився. Михайло мав рацію.
— Тоді до матері, — сказав він. — Вона в моєму рідному селищі. Їй, мабуть, уже повідомили, що я зник. Дай телефон, я подзвоню.
— Поки не дзвони, — зупинив його Михайло. — Якщо дружина дізнається, куди ти прямуєш, одразу передасть своєму дружкові. А нам ще їхати…
