— Ні, — сказав він уголос у порожній підвал. — Я звідси виберуся.
Минуло кілька днів. Артем чекав, що Денис повернеться й спуститься до нього. Він сподівався, що зможе напасти першим і вирватися. Сили ще залишалися, злість тримала краще за будь-яку їжу.
Але Денис не приїздив.
Одного разу почувся звук машини. Потім кроки біля дверей.
— Гей, ти там живий? — гукнув Денис.
— Живий, — відповів Артем. — Заходь. Поговоримо.
— Ще чого. Не збираюся я з тобою панькатися.
— Навіщо ти це зробив, Денисе?
Той засміявся.
— Усе ще не зрозумів?
— Зрозумів. Але хочу почути це від тебе.
— Гаразд, слухай, раз уже вибратися тобі все одно не світить. Ми з Вікторією вже рік разом. Ти думав, ми просто старі знайомі? Ні. Ми давно коханці. І давно хотіли вирішити питання з тобою. Вигідно вирішити. У тебе страховка на велику суму, а тут такий зручний випадок — катастрофа. Я сам зголосився шукати тебе, думав, знайду тіло. А ти живий виявився. Пощастило мені, що першим тебе знайшов.
— І ви збиралися видати мене за загиблого?
— Збиралися і зробимо. Ти для всіх зник. А потім з’являться потрібні папери, закрита труна, похорон, страхова виплата. Усе красиво.
— Якщо я вважаюся зниклим безвісти, виплату швидко не отримати.
— Не переймайся, — Денис знову всміхнувся. — Із цим я розберуся.
Кроки віддалилися.
Артем зрозумів: його хочуть узяти змором. І тільки старі припаси в підвалі не дали їхньому плану спрацювати відразу. Він розтягував їжу, як міг. Пив дощову воду. Втрачав лік дням. Слабнув. Іноді йому здавалося, що тиша тисне на нього сильніше за стіни.
І все ж одного разу удача знову виявилася на його боці.
Денис приїхав уранці. Артем почув машину й кроки. Того дня він і справді почувався зле, але в голові раптом спалахнула думка: прикинутися мертвим.
Він ліг на матрац долілиць і не ворушився…
