Денис підійшов ближче, нахилився. А потім раптом замахнувся ліхтарем.
Біль спалахнув у голові різким дзвоном — і знову настала темрява.
Коли Артем прийшов до тями, він лежав у підвалі. Сирий запах плісняви, грубі стіни, павутиння під стелею, вузька віддушина вгорі, крізь яку пробивалося каламутне денне світло.
Підвівся він не відразу. Ноги були ватяні. Поруч стояв старий ящик, і Артем, тримаючись за стіну, виліз на нього, щоб визирнути назовні. Але крізь віддушину було видно тільки густі кущі.
Потім він почув голос Дениса.
Той розмовляв телефоном десь зовсім близько.
— Не панікуй, — казав він. — Куди він дінеться? Підвал міцний. Я йому ще укол зробив, він, найімовірніше, спить… Ні, ти сама подумай, легко, чи що, людину прибрати? Зроблю, але пізніше. Нехай поки сидить. Може, сам не витримає… Кричати? Та хто його почує? Будиночок у глушині, навколо нікого.
Артем завмер.
— Готуйся до впізнання, — вів далі Денис. — Та не буде там справжнього впізнання, документи оформимо, і все. Поховаєш закриту труну, ніби там твій чоловік. Ми ж усе обговорили… Куди потім? Ліс великий. Земля м’яка. Заспокойся… Потім підеш по виплату за страховкою. Усе, увечері зустрінемося й ще раз усе проговоримо.
Голос стих. Денис пішов.
Артем сповз із ящика й сів на нього, не відчуваючи власного тіла. Він намагався переконати себе, що неправильно зрозумів. Але все складалося надто точно. У підвалі сидів він. Денис говорив про чийогось чоловіка. Співрозмовницю називав пестливим прізвиськом. Отже, це була Вікторія.
Дружина і друг. Коханці.
Ця думка вдарила болючіше, ніж ліхтар по голові. Артем ліг на старий матрац, від якого тхнуло сирістю, і довго дивився в стелю. Думати не було сил. За якийсь час він провалився у важкий сон.
Прокинувся майже через добу. Спершу не зрозумів, де перебуває, потім пам’ять повернулася. Голова стала яснішою, слабкість трохи відступила. Якщо Денис і Вікторія вирішили позбутися його, чекати своєї долі було нерозумно.
Він спробував вибити двері. Марно. Дерево було міцне, засув тримав намертво. Артем кричав, але у відповідь чув тільки вітер і далеке ухкання нічних птахів. Ніхто не приходив.
Їсти хотілося нестерпно. Пити — ще більше.
Він почав оглядати підвал. У дальньому кутку знайшов грубо збитий скриньку. Усередині виявилися банки з домашніми заготівлями: овочі, салати, маринади. Поруч стояла невелика діжечка з морквою, пересипаною піском. А під стелею висів мішок сухарів.
Артем згадав, що цей заміський будиночок нещодавно дістався Денисові від померлої бабусі. Вочевидь, вона й залишила всі ці припаси. Артем подумки подякував незнайомій старенькій. Її запасливість рятувала йому життя.
Після їжі спрага стала майже нестерпною. Води не було. Він уже почав слабнути, коли почув стукіт крапель. Надворі йшов дощ.
Артем кинувся до віддушини, висунув долоню й зібрав кілька крапель. Цього було мізерно мало. Тоді він знайшов стару кружку й пластикову пляшку. Висунув кружку назовні, дочекався, поки вона наповниться, випив, потім знову набрав і перелив у пляшку. Дощ ішов довго, і йому вдалося зібрати достатньо води на кілька днів…
