— Ти мене довезеш?
— Мені якраз у той бік. Але спершу заїдемо до моєї Дарії. Вона живе недалеко. Тобі треба помитися, поголитися й перевдягнутися. Вигляд у тебе, вибач, зовсім не моряцький.
Артем подивився на себе й невесело всміхнувся.
— Майже два місяці в підвалі. Вижив на сухарях і солоних овочах. Більше ніколи не захочу їх бачити.
— Значить, живучий, — сказав Михайло. — Це добре.
Дарія жила в невеликому селищі біля дороги. Вона виявилася м’якою, доброю жінкою. Звісно, спершу злякалася, коли Михайло привіз до неї худого, зарослого, змученого незнайомця. Але, вислухавши коротке пояснення, відразу заходилася клопотатися: розтопила лазню, дістала чистий одяг, поставила на стіл гарячу їжу.
Надвечір Артем, вимитий, ситий, в одязі Михайла, сів на диван і тут-таки заснув.
— Зовсім молодий іще, — почув він крізь сон тихий голос Дарії.
— Намучився хлопець, — відповів Михайло.
Уранці Артем прокинувся ніби заново народженим. Слабкість іще залишалася, але голова була ясною. Він зрозумів, що справді отримав другий шанс.
До обіду вони попрощалися з Дарією й вирушили в дорогу.
Кілька днів шляху — і вантажівка в’їхала в рідне селище Артема. Михайло висадив його біля дому Ніни.
— Ну все, друже, далі сам, — сказав він. — Я записав тобі свій номер. Подзвони потім, розкажи, чим справа скінчилася.
— Обов’язково, — кивнув Артем. — Я тобі життям завдячую.
— Не перебільшуй. Просто більше не обирай собі таких друзів і дружин.
— Постараюся, — сумно сказав Артем. Потім додав: — А ти одружуйся з Дарією. Хороша вона.
Михайло всміхнувся.
— Хороша. Одружуся…
