Він махнув рукою, мотор заревів, і вантажівка поїхала.
Артем залишився біля рідного дому. З неба знову сипав холодний осінній дощ. Він зіщулився, уявив, як усередині тепло, як мати поставить чайник, як заплаче, побачивши його на порозі, а потім обійме так міцно, ніби більше ніколи не відпустить.
Але подвір’я було дивно тихим. Старий пес гавкав десь із сараю, ніби його замкнули. З димаря не йшов дим. Двері на веранду були відчинені. Усередині якась жінка мила підлогу.
— Тітко Ларисо? — Артем упізнав сусідку. Серце ухнуло вниз. — А де мама?
Жінка випросталася, обернулася й зблідла так, що Артем злякався за неї.
— Артемчику? — прошепотіла вона. — Це ти?
— Я. Де мама?
— На цвинтарі… — Лариса схопилася за груди. — Тебе сьогодні ховають. Я от підлогу мию… так годиться…
Вона й сама зрозуміла, як безглуздо це звучить.
— Який похорон, якщо я живий?
Але Артем уже біг. Цвинтар був недалеко від селища. Дорогою він зрозумів: Вікторія й Денис довели свій план до кінця, навіть після його втечі. Можливо, Денис сподівався перехопити його раніше. Не встиг.
Коли Артем вбіг на цвинтар, він побачив натовп, закриту труну, матір, яка ледве стояла на ногах, і Вікторію, що витирала фальшиві сльози. Він хотів сказати щось розумне, гучне, викривальне. Але з рота вихопилося тільки:
— Перепрошую, а кого тут ховають?
Пізніше він навіть дивувався цій фразі. Хоча, по суті, йому й справді було цікаво, що вони поклали в труну.
Виявилося — звичайне поліно.
Йому було цікаво, як поведеться Вікторія. Кинеться до нього, почне запевняти, що стала жертвою обставин, спробує викрутитися. Але вона не стала нічого пояснювати. Просто втекла.
Артем уже розумів: далеко вона не зайде…
