Минуло кілька місяців.
Артем здебільшого жив у матері, але йому доводилося їздити туди, де раніше було його життя: давати свідчення, брати участь у слідстві, потім з’являтися в суді. Тепер він міг робити це спокійно. Дениса затримали майже відразу, попри його зв’язки. Вікторію теж знайшли. Пізніше з’ясувалося, що на похороні вона вже знала про втечу Артема, але вірила, що Денис швидко й тихо все виправить.
Не виправив.
Обом призначили серйозне покарання. Відповіли й ті, хто допомагав їм оформлювати підроблені папери й заплющувати очі на очевидні нестиковки.
Артем звільнився, продав квартиру біля моря й повернувся в рідне селище. З морем він вирішив розпрощатися назавжди — як і з усім минулим життям. Ніна не приховувала радості, хоч іноді з тривогою помічала, як син подовгу дивиться на старі фотографії кораблів.
— Не тягне? — запитувала вона обережно.
Артем усміхався.
— Ні, мамо. Я тієї романтики вже на все життя нахлебтався.
У рідних краях він знайшов собі нову справу. Почав займатися господарством: вирощував зерно, тримав худобу, потроху розширював землю. Робота була важка, але чесна й зрозуміла. Тут не було оманливої морської далечіні, зате була тверда земля під ногами.
Тут-таки він зустрів справжнє кохання.
Кіра приїхала в селище на практику фельдшеркою — і залишилася. Спершу через роботу, потім через Артема. Їхнє весілля було гучним і веселим: гуляло все селище. Михайло з Дарією теж приїхали й з усмішкою показали обручки на безіменних пальцях. Артем засміявся, обійняв Михайла, і відтоді їхні родини стали дружити по-справжньому.
Ніна часто думала про той страшний осінній день. Про закриту труну. Про голос, що пролунав із натовпу. Про те, як серце, вже готове розбитися остаточно, раптом знову наповнилося життям.
Тепер вона знала: навіть коли здається, що все втрачено, диво може ввійти у світ найнесподіванішим чином. Материнська любов не вміє визнавати кінець, доки в неї залишається хоч одна невисловлена молитва.
Тепер Ніна чекала на онука. Кіра скоро мала народити сина. І Ніна, дивлячись на Артема, на його спокійну усмішку, на світло у вікнах рідного дому, думала, що більшого щастя їй не треба. Аби діти були поруч. Аби жили. Аби були люблені.
