Після весілля Олена залишилася з чоловіком у сторожці, але вранці по них приїхали

— Мені чотирнадцять років твердили, що це марна пам’ять. Тим часом номер тут той самий, що й у частки в першому кооперативному реєстрі. Мама володіла 42% льонокомбінату. Її спадкоємицею мала стати я.

Дмитро передав журналістам копії витягу. На екрані з’явилися дати й підписи.

— Про 42% я не знав, — Павло підвівся.

— А відмову підписав, — озвалася Оксана.

— Ти принесла дозвіл на тимчасове управління. Я не дочитав останню сторінку й поставив підпис.

Дорослий чоловік перекладав на дружину відповідальність за власний підпис.

Олена подивилася на Павла.

— Мама написала вам попередження.

— Листа я не бачив.

— Його перехопили раніше.

Тамара Федорівна вийшла вперед. Хвилюючись, вона трималася за край сцени.

— Я принесла конверт до будинку. Оксана сказала, що Павло Степанович лежить у лікарні. Потім лист повернувся до мене без конверта. Я промовчала зі страху. За це відповідаю я.

Оксана схопилася.

— Стара наговорить будь-чого! Де докази?

— В архіві адвоката зберігся оригінал, — відповів Дмитро. — А ще збереглися перекази на вашу фірму з довірчого рахунку.

Рядки сум заповнювали екран. Ремонт, навчання Юлії, автомобіль, прикраси, ділянка за містом.

— Отже, за мою освіту платила Олена, — Юлія дивилася на матір.

— У родини спільні гроші.

— А мені казали про мамині борги, — нагадала Олена.

— Клавдія дбала лише про тебе. А мені треба було заступатися за власну дитину.

— Перед ким? Перед моїм ім’ям у реєстрі?

— Тобі дісталося б усе, Юлії — нічого.

— І ви вважали справедливим обікрасти одну, а ошукати обох.

Оксана обернулася до Павла.

— Скажи ж їм! Ти сам просив миру в домі.

Поки він повільно наближався до сцени, його обличчя ніби постаріло сильніше, ніж за кілька минулих років.

— Я просив зручності для себе, — промовив Павло. — Після смерті Клавдії не міг дивитися на Олену: бачив у ній дружину. Оксана називала її невдячною, навіювала, що дочці не можна довіряти, що борги Клавдії мало не розорили фабрику. Погодитися було легше. Я погоджувався, підписував принесені папери. Сам грошей не забирав, зате відвертався щоразу, коли слід було запитати. Тож і я до цього причетний.

Олена стиснула човник.

— Чому ж на весіллі знову відвернулися?

— Боявся втратити підприємство й ім’я. Тепер розумію: імені я позбувся, коли віддав свою дочку незнайомцеві, аби тільки не чути пересудів.

— Не треба ставати навколішки, — зупинила його Олена, помітивши рух. — Не влаштовуйте ще одну сцену, тепер уже з каяття.

Павло завмер.

— Що мені виправити?

— Для початку не запитуйте, чи скоро я прощу. Розрахуйтеся з робітниками, продайте покупки, оплачені маминими грошима, дайте свідчення. І не заради того, щоб я повернулася.

— Додому не приїдеш?

— Мого дому там давно немає.

Слідом підвелася Юлія. Мати схопила її за руку, та втримати не змогла.

— Мені було страшно стати тобою, тому я сміялася, — сказала Юлія сестрі. — З дитинства мама твердила: якщо тебе знову полюблять, мене ніхто не помітить. Я вірила. Потім звикла отримувати від тебе сукню, бачити тебе з тацею й не чути заперечень. Мені було зручно.

— Сьогодні зручністю вже не раз намагалися виправдатися.

— Я не прошу вважати мене сестрою. Я хочу віддати те, що куплено за твої гроші.

— Тоді розкажи правду слідчому. З рештою за один день не впоратися.

Юлія кивнула. Оксана залишилася сама в першому ряду.

— Усі невдячні! Дім тримався на мені, поки Павло пив, утративши дружину. Я домовлялася з банками, ростила Юлію. І перед дівчиськом, якому й без того перепало забагато, каятися не стану.

Олена більше не боялася зустрічатися з нею поглядом.

— Перепали мені чужі обов’язки й чужа провина. А ще — роки, коли я сумнівалася у власній пам’яті. Мамину спадщину ви забрали. Тепер я вимагаю лише своє.

Дмитро оголосив, що слідство отримало матеріали про підроблення відмови та перекази грошей. Оксана попрямувала до виходу, де її зупинив сімейний адвокат. Без крику й кайданок. Уперше ані впевненість її голосу, ані дорога брошка не могли змінити того, що було в документах.

Микола сам вийшов до мікрофона.