Після весілля Олена залишилася з чоловіком у сторожці, але вранці по них приїхали

Юлія всміхнулася крізь сльози.

— Нам обом подобалося показувати гарну оболонку й обходитися без запитань. Каблучку я поверну.

— Вона не моя.

— Віддам ювелірові.

Адвокат відвів Миколу вбік. Чудесного прощення не сталося: заяви кредиторів залишалися, за ними належало відповідати. Та образи з площі не летіли. Олена наполягла, щоб викриття не повторювало жорстокості, якої вона сама зазнала.

Віктор повернувся до мікрофона.

— Олені Павлівні повернуть частку Клавдії Гончар і всі доходи, які вдасться підтвердити. Керувати підприємством буде незалежна рада; очолити її вона зможе за власним бажанням. Купівля комбінату «Північним шляхом» її прав не скасовує.

Він дістав теку та зв’язку ключів.

— Тут папери на квартиру, рахунок для повернення викрадених грошей. Ці ключі — від архівного кабінету. Ваше право на все це не залежить від шлюбу зі мною.

Олена не поспішала їх брати.

— Навіть якщо я сьогодні поїду?

— Дмитро відвезе куди завгодно. Свідоцтво про шлюб не повинно правити за замок.

— А якщо залишуся?

— Перевірок більше не буде. І рішень, що стосуються вас, я не приховуватиму.

— Зі сцени обіцяти неважко.

— Тоді хай час покаже, чи дотримуюся я слова.

Теку вона взяла, а ключі залишилися у Віктора.

— Поки що побудуть у вас. Але не в господаря — у людини, що чекає на відповідь.

Хтось заплескав; робітники підхопили оплески. Олена підняла руку, просячи дати їй договорити.

— Ми сьогодні не в казці, де жебрак обертається на багача. Якби Віктор справді був бідним, принижувати його було б так само жорстоко. І моє заступництво не має ставати виграшним квитком. Завдяки грошам швидше виявилося те, що існувало давно: обман, страх, звичка судити за одягом. Змінювати це доведеться потім, коли тут не залишиться ані машин, ані ввімкнених камер.

Вона потягнула шнур біля білої тканини. Відкрилася стара вивіска: «Кленовецька лляна мануфактура імені Клавдії Гончар».

Павло закрив обличчя долонями. Олена не відчувала тріумфу: у дитинстві перемога уявлялася їй куди гучнішою. Тепер над входом знову було мамине ім’я — там, де й мало залишатися.

В експериментальному цеху після церемонії не працював жоден верстат. Тут, серед запахів пилу й машинного мастила, Віктор знайшов Олену. На столі лежали дерев’яні котушки.

— Дмитро вже біля машини. Куди ви хочете поїхати?

— До Озерного Логу.

— До Тамари Федорівни? — здивувався він.

— Так. І до сторожки зайду, заберу свої речі.

— Добре.

— Тільки не вважайте, що я вже вирішила, що буде з нашим шлюбом.

— Я вас зрозумів.

Перед від’їздом Олена попросила Дмитра скористатися іншим автомобілем. Сама вона сіла до Віктора в старий фургон лісопилки. Чорні машини залишилися в місті; всю дорогу до селища вони мовчали.

Діставшись сторожки, Олена дістала весільну сукню. Коли вона винесла її на ґанок, Віктор запитав:

— Може, спалити?

— За що? Сукня ні в чому не винна. Повернемо в прокат.

Він усміхнувся. Олена вмостилася на сходинці.

— Я хочу почути про вашу колишню наречену. Про ту, що вас зрадила.

Віктор сів нижче від неї, на мокрий пеньок.

— Жанна. Так її звали. Документи моєму партнерові передавала вона. Коли я дізнався, Жанна сказала, що хотіла отримати частку: більше не могла жити з людиною, яка контролює кожні двері. Тоді я вважав це брехливим виправданням. Але в дечому вона не збрехала. Вирішувати за нас обох я звик уже тоді.

— А пробачити змогли?

— Я більше не хотів її карати. Повернутися не запропонував.

— Отже, відтоді ви почали випробовувати всіх інших?

— Так. Я думав, варто прибрати гроші, приховати ім’я — і переді мною постане чиста правда. Того, що я сам усе влаштовую на брехні, я не помічав.

— Чому ж на ринку ви до мене не підійшли?

— Ви тоді плакали за автобусною зупинкою. Потім витерли обличчя й пішли назад, розрахуватися з продавчинею. Мені здавалося неприпустимим скористатися вашим болем, щоб познайомитися.

— Але через місяць уже стало припустимо одружитися зі мною заради перевірки?

— Ні. Я боявся попередньої помилки й переконував себе, що заради цього необхідно зробити нову.

Біля дверей стояла туфля з полагодженим підбором. Олена поглянула на неї.

— До кінця місяця я залишуся. Але спати у вашій спальні не буду й удавати вдячну дружину теж. Мені потрібно їздити на комбінат, розібратися в документах, у роботі ради. А від вас знадобиться жити без масок.

— Я згоден.

— Ще одне рішення за мене — і я поїду.

— Розумію.

— Тоді приберіть охорону від хвіртки. Тамара Федорівна вже двічі намагалася нагодувати охоронців пирогами.