Після весілля Олена залишилася з чоловіком у сторожці, але вранці по них приїхали

Олена засміялася. Уперше поруч із ним її сміх був вільним.

Ні негайного примирення, ні ненависті на все життя вона тепер обирати не збиралася. Можна було не квапитися й дивитися, чи збігатимуться його вчинки з обіцянками.

Тижні після виступу далися Олені важче за саму церемонію. На комбінаті їй співчували, але підкорятися були готові не всі. Начальникам, які звикли носити папери на підпис Павлові, не хотілося звітувати перед молодою жінкою, яку вони ще недавно бачили з тацею. Співчуття не скасовувало звички сумніватися в ній і чекати, що вирішувати за неї, як і раніше, буде хтось інший.

Один із майстрів не став приховувати сумнівів.

— Це місце вам багатий чоловік забезпечив?

Олена поклала перед ним відомості за три роки.

— Подивіться розрахунки. Вони мої. Завдяки їм ваш цех продовжував працювати минулої зими. Знайдете помилку — поговоримо про те, чи достатньо я знаю для цієї роботи. Не знайдете — перейдемо до вашого плану ремонту.

Майстер помилки не знайшов.

Без запрошення ради Віктор на комбінат не приїздив. На засіданнях залишав місце на чолі столу іншим; якщо запитували Олену, відповідати за неї не брався. Якось директор попросив його розтлумачити дружині умови.

— То поясніть їй, — відповів Віктор. — У ваших цифрах вона розбирається краще за мене.

Це було небагато, але саме такі вчинки поступово дозволяли Олені довіряти йому.

Павло продав дорогий автомобіль і заміський будинок. Виручені гроші спрямував на заборгованість із зарплат і відновлення фонду дочки. Він розповів слідству про документи, залишив директорську посаду. Кілька місяців залишався консультантом, уже без права підпису, а потім сам попросив перевести його до музейної ради.

До Озерного Логу батько одного разу приїхав, не попередивши. Привіз ящик яблук і стару фотографію Клавдії. Зупинившись біля хвіртки, запитав:

— Ти впустиш мене?

Олена відчинила не відразу.

— Заходьте на чай. На пів години.

— Дякую.

Розмови про те, чи хороший він батько, Павло не заводив. Знову просити пробачення теж не став. Допоміг Вікторові відремонтувати ґанок, випив чаю й поїхав. За тиждень повернувся. Їхні стосунки починалися наново, і ніхто не обіцяв, що цим удасться відшкодувати втрачені роки.

Юлія знайшла роботу адміністраторки в районному готелі. Не встиг закінчитися перший місяць, як вона зателефонувала Олені: раніше їй ніколи не доводилося самій рахувати, чи вистачить грошей до зарплати.

— Я ж навіть не уявляла, у скільки обходиться звичайне життя.

— Тепер знатимеш.

— А ти зможеш колись прийти до мене в гості?

— Коли ти перестанеш питати про це щотижня.

Юлія водночас засміялася й заплакала.

Оксана провини так і не визнала. Слідство довело і підробку, і привласнення коштів; частину майна в неї стягнули. Та в листах до Павла вона й далі запевняла, що врятувала сім’ю. Олена не відповідала. Тепер її мовчання було зачиненими дверима, а не ознакою безпорадності.

Рік по тому на льонокомбінаті знову працювали у дві зміни. Стару фарбувальну лінію зберегли: укріпили й облаштували там навчальний цех. Молоді майстри вчилися виготовляти традиційні тканини. Над входом повісили фотографію Клавдії Гончар.

Тамара Федорівна погодилася наглядати за маленьким музеєм, але звеліла поставити біля кожного стенда по табурету: розповідати там доведеться довго, а ноги в неї вже були не ті.

Під скло помістили латунний човник із номером 17; табличка називала його правом, яке намагалися сховати. Дерев’яну копію Олена залишила собі. Віктор вирізав її сам, і вона посіла місце над дверима сторожки.

Зносити сторожку вони не стали. До неї провели воду, заново перекрили дах, добудували другу кімнату. Віктор міг собі дозволити купити будь-який будинок, проте одного разу він запитав:

— Де вам хотілося б жити?

— Тут. Поки я сама це обираю.

У річницю свого дивного весілля вони прийшли до сільського клубу, нікого не запрошуючи. На Олені була синя сукня, на Вікторові — проста чиста сорочка. Світлана Романівна винесла з кабінету реєстраційний журнал.

— Ну що, знову підписи ставитимете? — пожартувала вона.

— Ні, — відповіла Олена. — Сьогодні нам вистачить слів, сказаних уголос.

Віктор став перед нею.

— Обіцяю, що не вгадуватиму, чого ти хочеш.

— А я обіцяю: якщо розсерджуся, скажу тобі. Не мовчатиму й не чекатиму, коли ти здогадаєшся.

Обіцянки були непростими, зате чесними.

Біля ґанку стояла Тамара Федорівна. Вона промокнула очі кутиком хустки й сказала Вікторові:

— Ну, тепер неси дружину. Он скільки багнюки.

Він подивився на Олену.

— Можна?

— Можна.

Віктор узяв її на руки. Ні родичів, що сміються, ні наведених на них телефонів, ні штучних ромашок навколо тепер не було. Була мокра дорога, пахло соснами, і ніс Олену чоловік, який спершу запитав дозволу.