Після весілля Олена залишилася з чоловіком у сторожці, але вранці по них приїхали

Двічі прочитавши ці слова, Олена притиснула аркуші до грудей.

— Мама знала.

— Підозрювала, — відповіла Тамара Федорівна. — Тільки зупинити не встигла.

Віктор ступив до Олени, але зупинився, не торкнувшись її.

— Без вашої згоди завтра листа не оприлюднять.

— Я згодна. Прочитаю сама.

— Добре.

— І з Миколою обійдіться без цирку. За борги відповідати доведеться, але знущатися з його машини та одягу нема чого. Нам уже відомо, як це буває.

— Заперечень немає.

— Оксана здійме ґвалт.

— Відібрати папери охорона їй не дозволить.

— А Юлія?

— Тут вирішувати вам.

Олена подивилася на свідоцтво.

— Скажіть, чому ви все-таки одружилися? Документи тут ні до чого. Їх можна було дістати й без весілля.

Віктор відповів після паузи:

— Тамара Федорівна показала вашу фотографію біля верстата. Пізніше я зустрів вас на ринку. Продавчиня вас обрахувала, а ви однаково заплатили їй за зіпсований товар. Я подумав: якщо людина добра без свідків, можливо, вона зуміє побачити мене самого, без статків і компанії.

— Тому вирішили мене екзаменувати?

— Так.

— Любов’ю це не назвеш.

— Не назвеш. Страх у мені прикинувся обережністю.

— А тепер?

— Тепер боюся, що навіть просити про шанс уже не маю права.

Складаючи листа, Олена сказала:

— Спершу, завтра, я поверну собі своє ім’я. А з вашим розберуся потім.

Віктор кивнув і пішов до сторожки. Олена просиділа з Тамарою Федорівною до світанку. Вони згадували Клавдію: її поїздки до Озерного Логу по деревину для верстатів, пісні в дорозі. Якось вона зняла туфлі й пішла босоніж по багнюці — не хотіла відставати від робітників.

На ранок Олена вибрала просту синю сукню, що залишилася в Тамари Федорівни ще з часів її дочки. Весільна, біла, так і висіла на стільці.

— Не покажеш їм, що тепер заміжня за багатієм?

— Нехай побачать Олену Гончар. Більше нічого не треба.

Машина чекала біля воріт. У темному костюмі, без щетини й бруду Віктор здавався молодшим. Олена впізнавала в ньому того, хто ділився останнім хлібом і лагодив їй туфлю. Того, кому довелося зрозуміти: добрий вчинок не звільняє від великої брехні, що стоїть поруч.

Він відчинив дверцята.

— Готові їхати?

— Ні.

— І я не готовий.

— Отже, принаймні поїдемо без удавання.

Майже пів міста зібралося перед льонокомбінатом. Робітники чекали звістки про закриття; обласні журналісти приїхали, почувши, що підприємство купує холдинг. Стару вивіску на сцені закривала біла тканина.

Попереду сиділи Павло, Оксана, Юлія. Тут же були двоє кредиторів і Микола, за яким наглядав його адвокат. Стомлений, він уже не вдавав господаря зали.

Вихід Віктора зустріли шепотом. Дмитро представив його, назвавши повне ім’я та посаду. На екрані з’явилися мости, складські комплекси, підприємства «Північного шляху», а потім проєкт відновлення комбінату.

— Холдинг «Північний шлях» погасив вимоги банку, — заговорив Віктор. — Робота триватиме. Борги колишнього керівництва не стануть причиною скорочення жодної зміни. Але сьогодні в мене не лише обов’язки інвестора.

Він подивився на Олену на краю сцени.

— Нещодавно Гончарі при свідках видали цю жінку за уявного злидаря. Я підтримував їхню оману. Мені здавалося: раз моє серце одного разу зрадили, я можу перевіряти чужі. Так говорить пиха. Олена Павлівна поставилася до мене з повагою, нічого не знаючи ані про моє ім’я, ані про статки. Я ж приховував від неї частину правди.

На площі стихли голоси.

— Тому перш ніж говорити про мої гроші, я маю попросити пробачення. Олено, я був із вами несправедливий. Ні врятоване підприємство, ні знайдені папери не можуть цього виправити.

Він поступився їй мікрофоном. Коли Олена піднялася на сцену, Оксана зашепотіла чоловікові:

— Не дай їй говорити!

Павло залишився на місці.

— Ваші вибачення я приймаю: ви визнали те, що сталося, — сказала Олена. — Чи довіряти вам, вирішу пізніше. Сьогодні важливі не статки мого чоловіка. Важливо зрозуміти, чому хтось дозволив собі принижувати бідного й розпоряджатися жінкою, наче непотрібною річчю.

Кілька робітників опустили очі. Були серед них і ті, хто знімав те, що відбувалося біля клубу.

— А тепер я розповім про мою матір. Її теж змусили зникнути — з історії комбінату.