Він розповів, що колись вони з Ларисою покохали одне одного без пам’яті. Батьки дівчини не хотіли бачити поруч із донькою людину, яку вважали негідною їхньої родини. Вони поставили її перед жорстоким вибором: або коханий чоловік, або рідні. Лариса боялася ослухатися батька, була прив’язана до матері й не знайшла в собі сил піти проти них.
— Я вмовляв її не відмовлятися від нас, — говорив Павло Миронович, дивлячись перед собою. — Обіцяв працювати, зробити все заради її щастя й з часом заслужити повагу родини. Але вона вже прийняла рішення. Я бачив, як їй тяжко, і дав слово, що не сперечатимуся з її вибором.
Він вимовляв слова повільно, ніби кожне доводилося видобувати з глибини прожитих років. Тоді йому здавалося, що кохання вимагає смирення і що, відступивши, він убереже Ларису від нових страждань. Роками Павло Миронович переконував себе, що не має права порушувати зроблений нею вибір. Згодом чоловік зрозумів: його поступливість була не шляхетністю, а страхом перед боротьбою, і виправити помилку він уже не зміг.
У шлюбі з удовою близького друга Павло Миронович ростив її дітей як своїх. Він намагався бути корисним чужій родині, але думка про доньку, яку йому не довелося ростити, не давала йому спокою. Тепер ці діти залишили його в закладі, і чоловік сприймав самотність як розплату.
— Найбільше я шкодую, що не був поруч із тобою, — тихо зізнався він. — Не знаю, чи маю право просити пробачення. Мені слід було боротися за твою маму, бути поруч і ростити тебе, а я відступив. Думав, що чиню правильно, але лише зруйнував усе.
Оксана слухала мовчки. Серце боліло і за матір, яка підкорилася волі батьків, і за Павла Мироновича, що надто пізно усвідомив ціну свого рішення. Вона не могла після однієї розмови назвати його батьком і відразу пробачити йому втрачені роки. Але й відвернутися від нього після почутого вже не могла…👉Продовження, натисніть кнопку “Вперед” під рекламою👇👇👇
